Легенди
Кирилівської
церкви

Кажуть, під Смородинською горою, у темних печерах, колись жив Змій. Люди роками його остерігалися і боялися. Удень вони зачиняли браму, щоб він не міг потрапити до міста, але вночі вони ставали безсилими. У цей темний час голос змія набував особливої сили і дивним чином досягав до кожного людського серця.

Матері, яка чекала сина, він шепотів:

— Твоя молитва нічого не змінить.

Чоловікові, у якого згорів дім:

— Ніхто тобі не допоможе. Бережи те, що залишилося, лише для себе.

А тому, кого скривдили:

— Не матимеш спокою, доки не відплатиш.

Люди намагалися затуляти вуха, щоб не чути цього шепотіння, але воно діставалося не слуху, а самісінького серця. Хтось під дією зміїного шепоту переставав молитися. Хтось ховав хліб від сусіда, коли той страждав від голоду. Інший так довго думав про помсту і зводив до неї сенс всього життя, що переставав зважати на тих, кого любив.

Із кожною ніччю таких людей у місті ставало все більше, а Змій ставав сильнішим. Лишалося все менше тих, хто був здатний протистояти впливу потойбічного шепотіння.

Біля підніжжя гори цього міста жив коваль Кирило. Одного вечора він почув стукіт у двері. На порозі стояла сусідська дівчинка. Вона соромʼязливо промовила:

— Мама просить трохи жару. У нас погасла піч. Сама прийти не може — нездужає.

Кирило тієї ж миті набрав у глиняний горщик розжареного вугілля й пішов разом з дівчинкою до сусідів. У хаті було холодно. Мати лежала хвора, а біля неї тулилися ще двоє дітей.

Він розпалив піч, приніс води й залишив на столі хліб. Коли повертався додому, з боку гори долинув до нього голос Змія:

— Усіх не зігрієш.

Кирило зупинився.

— Усіх сьогодні не зможу, — відповів він. — Але цим дітям допоміг.

Наступного дня Змій виповз із печери і пішов вулицями міста, адже там більше майже не лишилося людей, здатних підпирати браму.

Змій, радіючи, що люди не можуть йому протистояти, перекинув вози з зерном, спустошив місцеві крамниці, розбив своїм хвостом кілька шибок, аби не бачити своє гидке зображення. Й з відчуттям виконаної роботи він ліг посеред дороги, перегородивши шлях до єдиної у місті криниці.

Всі, хто встиг сховатися від непрошеного гостя, лиш злякано визирали з вікон з надією, що непрошений гість таки піде з їхнього міста. Натомість сам він усім своїм виглядом демонстрував, що нікуди не збирається. Так минуло кілька діб. Люди були розгублені — запаси води та їжі в хатах вже закінчилися. Та якщо раптом хтось із них намагався покинути місто, Змій гарчав, лютував і нікого не випускав за браму.

Віра людей у те, що Змій залишить місто, поступово почала згасати. Не розгубився лише коваль Кирило. Він взяв свій важкий ковальський молот і зібрався прогнати Змія. Та виходячи з дому, він раптом уявив гігантську щелепу зеленої потвори і як той вгризається в його тіло та трощить кістки... Коваль відчув, як страх десь зсередини стискає груди. На мить йому захотілося зачинити двері, засунути засув і продовжити ховатися, як і решта жителів міста. Він обвів очима свою невелику оселю — погляд зупинився на іконі, що висіла на покуті. Кирило раптом згадав, що давно не молився, і почав пошепки звертатися до Спасителя:

— Господи Ісусе Христе, я боюся, — промовив він. — Допоможи мені захистити людей. І збережи моє серце від ненависті.

Він не памʼятав, скільки часу провів у молитві, але відчув, що душа сповнюється теплом і вірою, що з Божою поміччю він таки здолає Змія. Кирило перехрестився, вийшов з хати й пішов у місто шукати непроханого гостя.

Змій за цей час уже встиг обжитися біля криниці і після чергового погрому повертався сюди наче до себе додому.

Кирило швидко його знайшов — Змій на нього чекав і зовсім не був здивований такому візиту.

— О, ти нарешті прийшов? — засміявся він. — Невже справді гадаєш, що твій Бог не дасть тобі загинути? — почав шепотіти він у сутінках.

Кирило лиш міцніше стиснув молота:

— Я не знаю, що буде зі мною. Але точно знаю, що ти не можеш вічно мучити людей і тримати їх у страху заради забави.

Змій голосно зареготів. Так, що аж міські пагорби здригнулися відлунням. І тієї ж миті збив коваля з ніг, вибив молота із його рук. Щойно Кирило підводився, Змій знову і знову завалював його долу. Та щоразу коваль підводився.

Побачивши цей двобій з вікон, люди спершу лише завмерли і не вірили, що коваль переможе потворного гіганта. Сили справді почали покидати Кирила. Кожна нова відсіч Змієві давалася все складніше, але й сам Змій теж виснажився. Обидва відчували втому і спрагу, але води, бодай ковтка, ніде не було.

І тут раптом, неподалік місця двобою, двері своєї хати відчинила мати дівчинки, яка колись просила жару у Кирила. Жінка тримала в руках глек з водою і вигукнула:

— Подайте ковалю води!

Та вулиця була безлюдна. Змій тут же спробував вихопити воду з її рук, та коваль виявився спритнішим. Із останніх сил він підхопив посудину і жадібно почав пити. В ту ж хвилину Змій від спраги знепритомнів.

За жінкою з хати вийшов старий із мотузкою. Двоє сусідських хлопців підхопили перекинуті раніше вози і загородили Змієві дорогу до хат. Кирило, забачивши людей, відчув радість.

Змій тим часом почав приходити до тями та зрозумів, що люди в'яжуть його тугими мотузками і він уже не має змоги навіть поворухнутися.

На світанку Змія здолали. Всі разом.

Кажуть, далі коваль запріг його в плуг і повів далеко від людських осель. За плугом здіймалася висока земляна борозна, яку потім люди назвали Змієвими валами.

Коли Кирило повернувся, люди оточили його зі словами вдячності за порятунок.

— І ви мене не залишили, — відповів він.

Тієї неділі все село зібралося в храмі. Кирило стояв серед земляків і дякував Богові. Він просив зцілення для поранених, спокою для наляканих і сил для тих, кому ще належало відбудовувати свої домівки.

Відтоді, почувши вночі знайомий шепіт: «Не допомагай. Немає надії», люди згадували той ранок. Вони ставали до молитви, йшли миритися з тими, кого образили, та виходили з хат, аби розділити склянку води зі спраглим й шматок хліба — з голодним.

Одного дня шепіт Змія зник назавжди.

Кажуть, колись біля Смородинської гори жив чернець Пахомій. Його оселя була тісною, одяг — зношеним. На столі у нього завжди лежало Євангеліє, а біля ікони горіла лампадка. Люди приходили до нього зі своїми бідами та болями: хтось просив лікувальних трав, хтось шукав поради, хтось йшов за прихистком та вечерею.

Одного разу молодий послушник запитав:

— Отче, коли ж ви молитеся? Весь день хтось стукає у двері.

— Уранці я прошу Господа навчити мене любити. А потім приходять люди, і Він посилає мені нагоду цього навчитися.

Одного зимового вечора, коли він уже збирався до відпочинку, у двері забарабанили. На порозі стояв хлопчик, що весь трусився від холоду.

— Отче, терміново ходімо до нас. Моя сестра дуже хвора. Мама боїться, що вона не доживе до ранку.

Пахомій зазбирався в дорогу. Від самої думки про шлях через усе село заболіли його старі ноги. Він на мить заплющив очі і мовив:

— Господи, дай мені сили.

Потім загорнув хліб у рушник, узяв ліхтар і накинув кожух. На дворі стояв лютий мороз, а стежину давно замело снігом.

Йшли вони повільно. Хлопчик раз у раз губив стежку, а Пахомій зупинявся, щоб перевести подих.

— Отче, Вам страшно? — спитав малий.

— Страшно.

— А чому ж Ви пішли?

Пахомій нахилився до хлопця.

— Кожен, кому потрібна поміч, як зараз твоїм сестрі та мамі, не втрачає надії її дочекатися.

Хлопчик ще міцніше взяв старого за руку.

У хаті було холодно. Маруся лежала в гарячці, а мати сиділа біля неї, знесилена тривогою.

Пахомій розпалив піч, нагрів води, заварив страви і допоміг напоїти дитину. Потім він сів біля ліжка і тихо молився. Мати нарешті задрімала. А на ранок Марусі стало краще.

Дівчинка одужувала, та Пахомій навідувався до родини всю зиму, приносив то хлібину, то яблука, то цілющий узвар із сушених ягід.

За кілька років Маруся підросла, навчилася швацькій справі і принесла Пахомію власноруч пошитий чернечий одяг.

— Ви тоді врятували мене, — сказала вона, простягаючи подарунок.

— Дякуй Богові, дитино, — відповів Пахомій.

— Але як же мені Йому віддячити?

— Пам'ятай, як у Євангелії Христос вчить нас любити ближнього. І коли будеш бачити людину в біді, одразу згадуй, як тобі самій була потрібна допомога.

Минали роки. Пахомію ставало важче ходити. І тепер уже сусіди приносили йому воду й хліб, а Маруся лагодила одяг, прибирала хату.

Якось вона помітила, як Пахомій ніяковіє через її турботу, й усміхнулася:

— Отче, Ви ж самі навчили нас приходити.

Він вдячно усміхнувся у відповідь.

Після смерті ченця люди ще довго згадували Пахомія. Згодом оповідь пов'язала його ім'я з давнім похованням у стіні вівтаря Кирилівської церкви. І так пам'ять про людину стала легендою.

…Минали століття. І за багато-багато років у Києві знову настала зима. Ще лютіша та холодніша, аніж була тої ночі, коли один старий чернець йшов через усе село рятувати життя дитини.

Тої зими не тільки небо сипало снігами… У будинках людей гасло світло. У квартирах не було ані води, ані опалення. Кожен бідкався, як пережити ту зиму. Але щоразу — у найтяжчу хвилину — поряд із нужденним обов'язково з'являвся сусід, подруга, незнайома людина, яка пропонувала допомогу.

У дворах будинків хтось ставив дров'яну піч і напував людей гарячим чаєм. Хтось ділив із сусідами теплий одяг, ковдри, генератори та зарядки. Хтось мчав машиною через усе місто, аби забрати зовсім незнайому родину у безпечне місце...

І та страшна зима минула. Як минає усе погане.

Та щоразу, коли люди приходять на поміч один одному, у старій Кирилівській церкві, яка бачила ще самого Пахомія, неодмінно хтось дякує Господу в молитві за тих, кого Він посилає нам у тяжку хвилину.

Кажуть, десь біля Кирилівської церкви захована золота карета гетьмана Мазепи. Одні розповідали, що її колеса були зі срібла, інші — що навіть у непроглядній темряві вона сяяла, наче сонце. Проте ніхто не знав, де саме її сховали.

Почув про цю карету й молодий хлопець на ім'я Остап.

Він змалку зазнав нужденного життя. Памʼятав, як мати ділилася з ним останнім хлібом, а сама казала, що не голодна. Тепер вона постаріла, дах їхньої хати протікав, і Остап часто лежав без сну, думаючи, де взяти грошей.

І раптом він згадав почуту від когось у дитинстві давню легенду.

«Знайду карету і матір більше не знатиме нужди», — подумав він.

Та невдовзі Остап почав уявляти й інше: власний великий будинок, оздоблений коштовним камінням, сусідів, які дивитимуться на нього із заздрістю. Особливо приємно було йому думати про тих, хто колись його зневажав через бідність.

З думками про заможне майбутнє він узяв лопату й подався шукати скарб.

Кілька днів він блукав схилами Києва, роздивлявся старі камені, пробував копати там, де йому ввижався прихований хід до гетьманських скарбів. Але щоразу замість омріяного золота хлопець знаходив лише руду глину.

Одного ранку біля церковної огорожі його покликав старий муляр:

— Допоможи підняти камінь, хлопче. Сам не подужаю.

— Мені ніколи, — різко відрізав Остап.

За деякий час хлопець знов ішов повз Кирилівську церкву. Той самий старий муляр якраз нахилився до великого каменя, який і досі не міг зрушити з місця. Хлопець, вагаючись, підійшов. Нахилився поряд, і удвох вони відірвали глибу від землі та прибрали з дороги.

Муляр подякував Остапові за небайдужість і дістав окраєць хліба.

— Сідай. Відпочинь.

Остап присів, поклавши поруч свою лопату, з якою вже взагалі не розлучався останні місяці.

— Ви давно тут працюєте? Може, знаєте, де шукати золоту карету?

— Чув про неї, — відповів старий.

— Ех, якби мені її знайти, то всі б мої проблеми одразу зникли, — замріяно мовив Остап.

— А що зробив би найперше? — обережно запитав літній чоловік.

— Полагодив би мамину хату.

Старий кивнув.

— Це добра і потрібна справа.

Остап пожвавішав і почав розповідати про майбутній будинок, розкіш і красивий одяг. Потім засміявся:

— От би тоді побачити обличчя тих, хто називав мене злиднем.

Муляр мовчки розламав хліб на шматки і простягнув Остапові половину.

— То мамі потрібен дах чи тобі чужі заздрощі?

Остап хотів заперечити на такий висновок старого, але не зумів підібрати слів.

Із храму тим часом вийшла жінка з важким кошиком. Старий підвівся їй назустріч.

— Кого частувати будете?

— Вдови за яром. Діти від учора майже нічого не їли, — відповіла жінка.

Муляр зазирнув у кошик і поклав туди свою половинку хліба.

Остап подивився на свою. Він був голодний. До того ж думав, що сьогодні ще доведеться багато копати.

— Я допоможу донести, — запропонував хлопець.

Дорогою жінка розповіла, що чоловік удови помер, а найменша дитина часто хворіє. Остап слухав і згадував свою матір та її нелегку долю.

У хаті вдови, поки жінки розкладали кошик, а діти ледь стримували свій голод в очікуванні пригощання, Остап помітив перекошену віконницю. Знайшов у господарстві інструмент і швидко її полагодив. Потім взявся наносити води. І вже коли зібрався йти, віддав свою половинку хліба вдові.

— Нехай Господь вам віддячить, — сказала жінка йому вслід.

Остап опустив очі долу. Ще вранці він би пройшов повз чужої нужди.

Наступного дня хлопець прийшов до муляра і запропонував себе йому у помічники.

Старий охоче взяв молодика на роботу.

— Платня невелика, але чесна, — сказав йому. І обидва взялися до праці.

З першого заробітку Остап зумів купити перші кілька дощок, щоб лагодити дах материної хати.

З наступного заробітку — ще. Згодом для необхідного ремонту вже вистачало майже усіх матеріалів.

Якось після роботи вони зі старим зайшли до храму. Там читали Євангеліє про те, як людина збирає собі скарби і куди спрямовує своє серце. Остап довго стояв після служби.

— Господи, я справді хотів допомогти матері, — прошепотів він. — А ж потім уже мріяв, як інші мені будуть заздрити. Прости мене. Навчи мене розпоряджатися тим, що маю.

Того літа Остап полагодив дах рідної хати. Муляр допомагав йому після роботи, а сусід приніс кілька дощок, яких бракувало. Коли почався перший дощ, мати сиділа біля сухої печі й усміхалася.

— Тепер і спати спокійніше, — сказала вона.

Остап слухав, як краплі стукають по покрівлі. Цей звук був йому дорожчий за всі уявні передзвони на золотій кареті.

Минали роки. Він добре працював, надбав і родину, і діточок. І якось син Остапа побачив у сараї стару лопату.

— Тату, ти нею шукав скарб?

— Нею.

— І знайшов?

Остап усміхнувся.

— Карети не знайшов. Але став безмежно багатим.

Хлопчик здивовано дивився на батька. Той узяв стару лопату, а малому простягнув відро.

— Ходімо. Буду вчити й тебе, як стати по-справжньому багатим. Йдемо до сусідки садити яблуню.

Коли деревце було посаджене, стара жінка принесла їм води, пиріжків щойно з печі й довго дякувала.

Дорогою додому хлопчик взяв батька за руку.

— Тату, здається, я второпав твою науку. Чесна праця та добре серце приносять найкращі скарби…

Остап стиснув маленьку долоню сильніше і подумав, який же мудрий його малий.