Інтерв'ю

“Багато хлопців просто стікали кров’ю. Росіяни байдуже на це дивилися”: інтерв’ю з офіцером, який пережив російський полон та теракт в Оленівці

ІНТЕРВ'Ю

Ми спілкуємось в одному зі столичних закладів. Арсен Дмитрик з позивним “Лемко” – офіцер та командир 6-го батальйону 12 бригади спецпризначення “Азов”. Чоловік розповідає про оборону Маріуполя, Азовсталі та теракт, ініційований росіянами в Оленівці. В цих подіях, що закарбувалися в історії незалежної України, захисник брав пряму участь. Його руки вкриті шрамами від різних поранень, проте військовослужбовець усміхається та налаштований позитивно, жартуючи під час розмови. Про полон, російські допити та спогади з теракту, захисник розповів в інтерв’ю Комерсант Український .

Битва за Маріуполь розпочалася одразу після повномасштабного російського вторгнення, і тривала з 24 лютого по 20 травня 2022 року. Оборона міста-героя йшла 86 днів, 82 з яких у повному оточенні. З 18 березня по 20 травня противник сконцентрував сили на Азовсталі, яку до останнього захищали Сили оборони. 16 травня українські захисники вийшли в полон. Більшість з них були азовці.

Під час облоги Маріуполя та Азовсталі чи було у Вас передчуття, що доведеться вийти в полон? 

Коли ми вели оборону Маріуполя, в нас були дуже великі втрати серед особового складу, саме поранених. І ми навіть жартували про те, що пʼять контузій – не контузія , пять осколків – не поранення. Проблематика полягала у тому, що ми не знали, як лікувати поранених. Усі наші гуманітарні місії, які повинні були дійти до нас на Азовсталь – не доходили, бо вони розкидалися противником. І ми дійшли до такої точки, що давали свої аптечки хлопцям на госпіталь, оскільки потрібні були бинти, знеболюючі та медикаменти. І це був один з найважливіших аргументів, коли нам дали наказ виходити з Азовсталі. Командир Редіс (позивний командира полку “Азов” Дениса Прокопенка – ред.) тоді зібрав усіх командирів на нараду, довів задачу. Кожен з нас висловив свою думку, відбулося голосування. Всі одноголосно проголосували “за” вихід у полон, оскільки ми розуміли, що наших хлопців треба зберегти. Був ще момент, коли ми намагалися вивезти хлопців через гуманітарний коридор, через “Червоний Хрест”, через ООН. 

Чи вийшло це зробити? 

На жаль, ні. Але ми не знали, що так буде. Нас стандартно розвела росія, набрехала, щоб ми вивели наших хлопців. Потім сказали нам, що мінус по виходу поранених. І тоді хлопців завели назад. І росіяни, за допомогою безпілотників, побачили, в яких бомбосховищах перебувають наші поранені. І після того вони почали 24/7 бити по тих місцях ракетами, авіацією та артилерією. І дійшло до того, що ми навіть не могли наших поранених завезти до шпиталів, бо вони були 24/7 під вогневим ураженням противника. Цей чинник і медикаменти – це найголовніше. Якби не хлопці, в нас була можливість вийти малими групами з Азовсталі. Але ми, як командири, не могли залишити своїх. 

Яка кількість особового складу могла повноцінно брати участь у бойових діях та скільки було поранених? 

Поранених було десь чоловік 600. З них 450 були важкими. 

Якщо брати внутрішні відчуття? Як Ви себе готували до того, що доведеться вийти у полон? Адже багато хто порівнює російський полон з німецьким Аушвіцем. 

Коли ми виходили в полон, ми розуміли, що нас за рік-два не обміняють. Ми сміялися, що всі там будемо пожиттєво, або 25 років. Якби ми були всі з депресивним настроєм, то була б біда. Для нас головним було те, що ми в “Азові” – велика родина, ми всі дружимо, один одного добре знаємо. Та як не крути, коли нас навіть розподіляли по бараках, навіть у тій же Оленівці – ти туди заходиш, а там половина твоїх друзів. Набагато легше було там перебувати, бо відчувалась підтримка. Хороша компанія, без депресії. Було смішно, коли нас там перевіряли, бо вони зробили з того показуху. 

Кажуть, що росіяни найбільше не люблять азовців у полоні. Ви можете це підтвердити або спростувати? 

Це так. В них до 2014 року були “бандерівці”, які в Крим їздили потягами. Потім десь рік-два вони казали за “Правий сектор”, і потім перейшли на “Азов”. В нас були навіть такі випадки, що коли ми лежали у лікарні після теракту в Оленівці, до нас приводили дітей віком 7-8 років, щоб вони подивились на азовців. В них так працює пропаганда. Для нас це було смішно. 

Як це відбувалося? Просто показували Вас дітям? І що говорили? 

Так. Там навіть охоронці приходили дивитися. Окремо нам казали, що ми кров людей п’ємо, і людей їмо. Що ми богохульники та язичники. 

Трохи повернусь до моменту виходу з Азовсталі у полон. Куди Вас повезли після того? 

Мене повезли в Оленівку. Для мене найстрашнішим було те, що я був обмежений у своїх діях. Були моменти, коли до нас могли прийти о першій годині ночі, і сказати: “з речами на вихід”. І ти не знаєш, що на тебе чекає далі, чи побачиш ти ще своїх побратимів. Лякала невідомість та невпевненість у наступному дні. Було таке, що коли я перебував у лікарні, до мене прийшли та сказали збиратися, ніби їду на обмін. Одягнули пакет на голову, а привезли назад в Оленівку. 

Чи застосовували під час допитів фізичне насилля ? 

Особисто до мене, щоб прямо сильно – не було. Я офіцер, плюс майор. І мене допитували вищого класу офіцери – підполковники, полковники. Найнижча посада була майор. Я трохи навчився комунікувати з людьми різного рангу, та тримав планку, не переходячи червоні лінії. Звичайно, вони могли вдарити, там книжкою по голові, але з критичного нічого такого не було. Я казав хлопцям: “Якщо ви у полоні – говоріть. Бо нічого такого страшного тут немає“. 

Хіба була гарантія, що вас залишать в живих? 

Яка гарантія. Вони нас в бараку підірвали. Але ми психологічно підготовлені люди, бо на досвіді. Згадайте людей три роки тому, якщо б пролунав сигнал повітряної тривоги. Це був би жах та паніка. Зараз, коли є сирена, люди вже розслаблені. Так само і для нас, військових.

Яку інформацію росіяни хотіли отримати під час допитів? 

30% – це про Маріуполь, про службу та інші стандартні моменти. І 70% ми говорили про “все і ні про що”. Що Польща захопила Західну Україну, і там вже злотий ходить. Або, що Америка воює нами. Ну це було більше з ФСБ. З ГРУ було інакше, тому що вони інтелектуально цікавіші. Вони спілкувалися на “ви”, все було дуже культурно. Їм було важче щось сказати, бо просто так перевести тему неможливо було. Вони ставили конкретні питання, і якщо я намагався ухилитися від відповіді – вони мене повертали назад до питання. З “ДНР” була біда. Бо це була “гаражна попса”, яка дісталася до влади. 

Про теракт, підготовку та хронологію подій 

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року росія здійснила терористичний акт проти українських військовополонених, — захисників “Азовсталі” в Маріуполі, — які на той момент перебували на території пенітенціарної установи в Оленівці, офіційно відомої як Волноваська виправна колонія №120. Підтверджено 53 загиблих полонених, понад 130 було поранено. За даними росіян, в бараці було 193 людини. 

Перед тим, як стався теракт, Ви відчували, що щось може статися? Чи були якісь явища, що передвіщали це? 

Ми між собою спілкувалися, в нас була своя, назвемо це так, внутрішня пошта. Передавали між собою через вікна записки. Ходила інформація, що готується барак, тобто, саме приміщення. Під що саме – ми не знали. Була інформація, що нібито під інших полонених, та що когось кудись переводять. Загальна інформація була така: нас мають вивезти в Горлівку і там етапувати в іншу колонію. 

Пам’ятаєте у хронологічному порядку події в ніч перед терактом? Що відбувалося? 

Нас пошикували, і вивели у той самий барак. Це було нашвидкоруч зроблене приміщення. Це було видно по конструкції. І воно не було розраховане на таку кількість особового складу. Нас було 198 чоловік. А розраховане було максимум на 100. Там навіть паркан був ледве-ледве облаштований, його дуже легко можна було зламати. До речі, саме це нас і врятувало в день теракту. Вдень нас закрили всередині барака. Сказали, що вони зовні робили нам світло. Але ми не бачили, що вони робили. 

Можливо, це і була підготовка до теракту? 

Можливо. Плюс, охоронці, які були в нас, надворі рили собі окопи. Коли нас пошикували, ми це бачили, і думали, для чого вони це роблять. Спали на головах. Матраців на всіх не вистачало, подушок теж. По гігієні був жах. І з водою теж. Прийшов старший колонії, і сказав, що ми тут тимчасово для того, щоб навели лад в інших бараках. Я був старшим у бараку. Всередині було дуже спекотно, і я просив відкрити вікна, бо не було чим дихати. Нам не дозволили. Ввечері я провів обхід. І о 22:30 провели відбій. Я ліг спати посередині, на верхньому ярусі. Якщо подивитися фотографії згорілого бараку, то там видно металочерепицю, яка впала. Вона якраз об моє ліжко вдарилася.

Близько 23:15 пролунав перший вибух. Це було за територією. Ми прокинулись, подивились, чи повибивало вікна. Але все було добре, ми продовжили спати. І потім я прокинувся від того, що мені спекотно. Навколо все палало. Дивлюсь на себе, і розумію, що весь у крові. Відштовхую ту металочерепицю, спускаюся. Там лежать побратими. Міряти пульс було запізно. Ті, хто більш-менш міг ходити, витягували важких. І це зберегло більше життів. Були випадки, коли стрибали у вогонь та витягували тіла вже мертвих хлопців, щоб вони не обгоріли. Тіла, які були на відео, були вже впереміш із залізом, і воно було дуже гаряче. Вони закрили нас ззовні. Ми виламували все повністю. 

Тобто, коли це сталося, ніхто з охорони не прийшов ? 

Охорона втекла одразу. Хлопці вирвали сітку, вибили ворота, і почали виходити надвір. Пожежа ставала ще більшою, і ми пройшли на зовнішній периметр, бо вже почав падати шифер та металочерепиця. Охорона стояла на третьому периметрі, і просто спостерігала. А потім почала стріляти у повітря, щоб ми не підходили до воріт. Усіх поранених збирали на другому периметрі. І наглядачі стояли на вишці, і стріляли у повітря. Ми просили медикаменти, воду, бинти, щоб перев’язати поранених. На собі рвали повністю одяг, щоб зупинити кровотечу. Потім вони, все ж таки, скинули мінімальну кількість бинтів.

Десь за пів години прийшли наші полонені-медики. Вони мали при собі медикаменти і почали надавати першу допомогу. Багато хлопців просто стікали кров’ю, а росіяни мовчки на це дивилися. Це тривало до 5 ранку. Ми поділили самі себе по пріоритетності на евакуацію. Плюс, ми кожного записували по даних. Бо по іншому вони не хотіли евакуювати. І о 05:30 приїхав перший “КамАЗ”. Не швидка, а “КамАЗ”, куди завантажили тих, хто не ходив. Їх просто покидали туди, ніби це не люди. У першому один з наших не доїхав. Я їхав другим. Вони везли нас, як скот. І вони дуже добре знали, кого вивозили. І те, що казали, що не мають списків – це не правда. В нас кожного перерахували і фотографували. 

Чому не хотіли оприлюднювати списки одразу? 

Вони придумали свою версію про HIMARS. Деяких відправили у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор на території колонії – ред.). А потім відвезли у донецьку лікарню. Я опинився саме там. Лікували нормально, прооперували. Я пробув там місяць. А потім мене відвезли назад в Оленівку, де вже допитували. 

На допитах питали про теракт? 

Вони хотіли вибити з нас нібито підтвердження, що це наші вдарили HIMARS, і переконати у тому, що ми не потрібні державі та нашій владі. Я їм кажу: “Ви хіба не знаєте, як виглядає удар HIMARS? Тут би все знесло”. Вони казали: “ Ну так, ти правий”. 

Після того, як Вас привезли в Оленівку, що було далі? 

Я пробув там місяць. Мене викликали на допит, і сказали, що я їду в Донецьк. Я зібрав сумку і чекав. Прийшов охоронець зі словами: “Дмитрик, з речами на вихід”. Потім вони почали викликати інших. І нас формували 6 годин. Ми зрозуміли, що це етап. Нам заклеїли очі скотчем, посадили в “КамАЗи” і везли із закритими очима до Таганрогу. Всю дорогу нас били. Якщо що, то дубинкою бити м’якше, аніж прикладом (сміється – ред.) А в Таганрозі посадили в літаки. І ми полетіли в Москву, у цивільний аеропорт, не пам’ятаю, який саме. Там ще підсадили наших. А деяких навпаки – забрали. Волину – (позивний Сергія Волинського – командира в.о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти – ред.) на Туреччину. Після того ми полетіли в Гомель до Білорусі. І звідти нас пересадили в автобуси. А там, нас привезли до нашого кордону. Зайшов наш представник зі словами: “Слава Україні!”. 

Що Ви відчували в той момент? 

Ми відійшли тільки за кілька тижнів від усього. Ми не розуміли, хто вижив. Адже багато кого з наших розформували, і ми не бачились після теракту. Наприклад, мене взагалі поховали. А виявилося, що я живий (сміється – ред.) 

Вас зустрічали рідні? 

Нас спочатку відвезли до лікарні. Там дали телефони, я подзвонив рідним. А потім повезли в Київ. І там вже зустрілися. 

Яка була реакція в рідних? 

Казали, що дуже схуд. В мене навіть кубіки з’явились. Мені знадобився місяць для адаптації. Тоді почали обстрілювати Київ, потім був блекаут. Але в мене було максимум два місяці на все. І після того ми почали формувати новий батальйон. У мене не було часу на депресію. 

Як ви відчували себе після всіх тих подій? 

Я не міг спати два тижні. Але я не звертав на це уваги. Розумієте, в полоні ми були в інформаційному вакуумі. І по поверненню мені треба було освоїтись, подивитися на наше озброєння і зрозуміти, як формувати батальйон. Я відвідував психіатра, бо так було треба на реабілітації. І він питав мене: “Ти плануєш продовжувати службу”? Я казав – так. І тоді він сказав: “Якщо захочеш вийти у цивільне життя, то тоді звертайся”.

Війна – це наркотик. І я продовжив службу. В січні 2023 року ми сформували перший батальйон. В травні брали участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. Після відновлення ми вирушили на Кремінський напрямок. На даний момент ми базуємось там. В лютому мені дали наказ формувати ще один батальйон. І ось зараз я займаюсь формуванням шостого батальйону. 

Коли Ви приїжджаєте в Київ, що Ви відчуваєте, коли бачите, що місто продовжує жити і деколи забуває про війну? 

Це правильно. І це потрібно. Я взагалі не розумію, чому на Новий рік позабирали ялинки. Я хочу приїхати додому, і побачити на свято ялинку. А мені кажуть, що це не на часі, бо війна. І що? Нам, військовим, потрібен відпочинок. Тому я вважаю, що життя триває, навіть попри війну. 

Яку пораду Ви можете дати військовим, які тільки вийшли з полону? 

Найкраще відновлення – це вдома, з рідними. І не треба соромитися відвідувати психологів. Зараз вже є ті, хто знає, як працювати з військовими, і може допомогти. Тому тримати в собі почуття не треба. Звертайтесь по допомогу, критичного в цьому нічого нема. 

Авторка: Елизавета Несвіт

Читають зараз

Від принців до мільярдерів: хто і чому хоче заборонити «суперінтелект» ШІ

ДБР відкриє кримінальне провадження стосовно голови «Укренерго» Кудрицького, – рішення суду

ЗАЕС знову під’єднали до української енергосистеми: як станцію вивели з рекордного блекауту

Тимчасовий захист у ЄС: всі можливі сценарії для українців після закінчення терміну