Чому енергетична незалежність України неможлива без розширення атомних потужностей?
Сьогодні атомна генерація – основа енергосистеми України. Можна скільки завгодно обговорювати плюси та мінуси ядерної енергетики, дискутувати про доцільність розвитку атомної енергетики, про те, краще будувати нові блоки чи продовжувати експлуатацію існуючих, але факт залишається фактом – без вітчизняних АЕС виживання впродовж осінньо-зимового періоду останні три роки годі було б і уявити.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну чимало держав, зокрема і європейських, почали по-новому дивитися на питання енергетичної незалежності, і атомна генерація відіграє в цій незалежності ключову роль. До прикладу, Польща, яка ніколи не мала атомних станцій, зараз активно працює над зведенням першої у країні АЕС. І польський погляд у бік атомної енергетики є ще одним свідченням того, що країна серйозно замислилася над своєю енергетичною незалежністю. Німеччина почала експертні обговорення відновлення розвитку ядерної галузі, деякі інші країни ЄС, зокрема Бельгія та Іспанія, починають переглядати свої попередні відмови від розвитку ядерної галузі, а на кліматичній конференції 20 країн домовилися зменшувати обсяги викидів парникових газів шляхом збільшення атомної генерації.
А як щодо України?
Три роки повномасштабного вторгнення, терористичні російські атаки на енергетичні об’єкти, години без світла, а часто і без тепла, змусили кожного українця хоч один раз замислитися над питанням: як Україна може посилити свою енергосистему? Відповідь проста: без атомної генерації – ніяк. Як і, власне, свою енергонезалежність.
Поки що єдиним надійним джерелом електропостачання є 9 підконтрольних енергоблоків українських атомних електростанцій. Крім цього, Україна імпортує частину електроенергії з Європейського Союзу. Дуже сильно скоротилася частка в енергосистемі ТЕС і ГЕС внаслідок російських терористичних атак. Здавалося б, проблему нестачі можна вирішити газотурбінною генерацією, бо газотурбінні установки можна швидко розгорнути і мобільно пересувати по різних точках, але вони не здатні закрити існуючий дефіцит, і взагалі ще невідомо, що буде з газом у майбутньому. Тому їх скоріше можна розглядати як резервну генерацію та балансувати ними піки навантаження. Відновлювальні джерела енергії також не в змозі належним чином покрити потреби не тільки через свою непрогнозованість, а і через свою об’єктивно низьку частку в осінньо-зимовий період.
В умовах війни може здаватися, що будівництво нових блоків «не на часі» чи «дорого», адже в існуючих умовах всі шукають рішення «тут і зараз». Безумовно, зараз першочерговими є потреби фронту, оборонної галузі та грошового утримання військовослужбовців, і вся економіка має працювати на перемогу, а все решта вже по мірі можливостей. Однак оперуючи поняттями «енергонезалежність» та «енергобезпека», рішення має бути глибшим, ніж задоволення нагальних потреб. Варто думати і про подальші перспективи в глобальному масштабі планування майбутнього держави, щоб після перемоги у нас були ресурси для її відбудови. На мою думку, таким рішенням є розширення вітчизняних атомних потужностей, і якусь частину коштів на це, поміж усього іншого, доведеться виділяти.
Навіщо Україні нові енергоблоки?
Як я вже зазначив на початку, українські АЕС – це основа енергосистеми, і реалії війни це довели. Однак 12 із 15 атомних блоків були введені в експлуатацію ще за часів СРСР, а останні найновіші побудовані енергоблоки були введені в експлуатацію більше 20 років тому – у 2004 році (№ 2 на Хмельницькій АЕС і № 4 на Рівненській АЕС). Тож питання заміни вітчизняного атомного парку так чи інакше скоро з’явиться на порядку денному, хочемо ми цього чи ні, і найкращим варіантом буде готуватися до цього заздалегідь, позаяк атомний блок не будується за рік чи два. Тому поки 9 із 15 наших блоків функціонують, українське суспільство може ще дозволити собі довгі балачки і дискусії щодо необхідності нових блоків.
Однак час іде, питання не вирішується, а існуючі енергоблоки старішають, і тому довго не вийде відкладати в шухляду питання їхньої заміни після рішення про зняття з експлуатації. Проєктний термін експлуатації більшості українських АЕС – 30 років, ще кілька разів можна ухвалювати рішення про продовження експлуатації після модернізацій на періоди по 10 років на основі комплексної оцінки стану обладнання та безпеки.
Так само залишається і питання про стан обладнання на шести енергоблоках тимчасово окупованої росіянами Запорізької АЕС. Після її повернення під контроль України дуже важко назвати точний час, коли найбільша в Європі АЕС почне генерувати електроенергію і чи може взагалі це статися після господарювання окупантів… Бо росіяни тільки те і роблять, що провокують деградацію обладнання, яке потім доведеться відновлювати українським фахівцям за чималі кошти.
Варто також зазначити, що нарощення ядерних потужностей для України матиме ще й економічний зиск, бо крім задоволення зростаючого попиту на електроенергію (а він точно зростатиме у період повоєнної відбудови), гроші від експорту допоможуть підтримати українську економіку, якій така підтримка буде однозначно необхідна. Ми зможемо не імпортувати електроенергію з Європи, як зараз, а навпаки – продавати її.
Покладатися на роботу АЕС у забезпеченні енергетичних потреб – абсолютна норма для Франції, США, Китаю тощо. То чому ж в Україні, державі, де «атомка» довела свою спроможність і цінність, очевидна необхідність у нарощенні атомних потужностей викликає так багато питань? Так, у нас є і негативний досвід експлуатації АЕС – Чорнобильська аварія. Однак не варто забувати, що ця катастрофа трапилася виключно через недбале ставлення персоналу, порушення регламенту і приховування недоліків у проєктній конструкції реактора радянським тоталітарним режимом.
Тому якщо ми хочемо справді світлого майбутнього для своєї держави – його неможливо уявити без розширення українського атомного парку.
