Реформа адвокатури: чому держава знову намагається виправити те, чому не довіряє
КОЛОНКА
У січні 2026 року Кабінет Міністрів України утворив робочу групу з удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності. Виглядає як чергова державницька ініціатива.
Насправді ж йдеться про симптом значно глибшого процесу, ніж потреба у «вдосконаленні» норм.
Коли держава починає реформувати адвокатуру, це не означає, що адвокатура працює погано.
Набагато частіше це означає що держава не задоволена тим, як професія працює в системі правосуддя, а не якістю самої адвокатської діяльності.
Сьогоднішні публічні дискусії довкола адвокатури зводяться до технічних питань: склад органів самоврядування, дисциплінарні процедури, доступ до професії, стандарти етики, відповідність європейським моделям.
Усе це важливо, але першочерговим є те, що кожна реформа починається з втрати довіри.
Навіщо адвокатура з’явилася в Дорожній карті з питань верховенства права
Включення адвокатури до Дорожньої карти з питань верховенства права, схваленої Кабінетом Міністрів України у 2025 році в межах переговорного процесу про вступ до Європейського Союзу, часто сприймається як сигнал недовіри до професії, але у Дорожній карті йдеться не про оцінку адвокатів або адвокатури як такої, а про системну роль цього інституту в забезпеченні верховенства права.
Для ЄС адвокатура не є об’єктом адміністративного контролю, вона є індикатором якості правосуддя.
Оцінюється реальність захисту: чи має особа доступ до незалежного адвоката, чи існує фактична змагальність сторін, чи не підмінюється професійна етика формальним контролем.
Саме тому реформа адвокатури в межах Дорожньої карти розглядається як частина ширшого питання довіри до судової системи, до процесу, до держави як гаранта прав людини.
У цьому сенсі адвокатура з’являється в Дорожній карті не як «проблема», а як ключовий елемент архітектури верховенства права.
У внутрішньодержавному вимірі логіка реформування часто зсувається. Держава схильна сприймати реформу адвокатури як інструмент її впорядкування замість індикатора довіри до системи правосуддя. У такому підході реформа стає відповіддю не на системні проблеми, а на незадоволеність тим, як адвокатура функціонує в існуючій моделі правосуддя.
Як це виглядає на практиці
У щоденній практиці ця підміна акцентів проявляється у дрібних, але системних речах.
Наприклад, активна процесуальна позиція захисту подання клопотань, наполягання на дослідженні доказів, фіксація порушень нерідко сприймається як спроба ускладнити або затягнути розгляд справи. Ми це чуємо з публічних висловлювань суддів та прокурорів. Насправді адвокат реалізує передбачені законом права, однак така поведінка викликає роздратування і зазвичай розглядається як не нормальний елемент змагального процесу.
В інших випадках позиція захисту детально викладається у судових засіданнях і навіть формально відображається в судовому рішенні, але без реальної оцінки по суті. Аргументи можуть бути перелічені, однак не проаналізовані, а ключові доводи — залишені без відповіді. У результаті створюється відчуття участі адвоката в процесі без реального впливу на його результат.
Саме з таких дрібних ситуацій і складається загальне відчуття дисбалансу. Це не завжди фіксується в ухвалах, але добре відчувається в залі суду. Адвокат формально присутній у процесі, проте не сприймається як рівноправний учасник, від позиції якого залежить хід і результат справи.
Три кризи довіри в системі правосуддя
1. Держава — адвокатура
Для держави сучасна адвокатура виглядає надто автономною, складною для прогнозування і, головне, неконтрольованою.
Адвокат не вписується в логіку адміністративної вертикалі. Він не є суб’єктом реалізації державної політики і не завжди поводиться «конструктивно» з точки зору органів влади.
Звідси — спокуса «впорядкувати», «модернізувати», «уніфікувати».
Насправді це бажання зменшити зону непередбачуваності, яку створює незалежний адвокат у процесі, взяти під контроль процесуальну його діяльність.
2. Суспільство — адвокатура
У публічному сприйнятті адвокат залишається ключовою фігурою захисту у конфлікті з державою або законом, і саме до адвоката людина звертається у момент реальної загрози своїм правам.
Водночас загальне уявлення про адвокатуру як інститут часто формується не через особистий досвід правничої допомоги, а через оцінку функціонування правосуддя загалом — його складності, тривалості та непрозорості.
У публічному обговоренні це сприйняття нерідко інтерпретується державою як аргумент на користь реформування адвокатури, хоча фактично йдеться про ширше питання довіри до системи правосуддя в цілому, а не про недовіру до адвокатів як професії.
3. Адвокатура — держава
Адвокат, у свою чергу, системно не довіряє:
- органам досудового розслідування;
- реальній змагальності процесу;
- суду як незалежному арбітру в кожній конкретній справі.
У результаті адвокат часто заходить у процес не як рівноправний учасник, а як сторона, яка змушена компенсувати відсутність, начебто гарантованого принципу змагальності сторін, професійною майстерністю, а не процедурною рівністю.
Сильна адвокатура — завжди незручна
Існує проста, але незручна істина: сильна адвокатура завжди створює дискомфорт для держави, а слабка адвокатура завжди небезпечна для громадян.
Сильний адвокат ставить під сумнів, оскаржує, вимагає доказів і процедур. Слабкий перетворює право на захист на формальність.
Цю дилему неможливо вирішити адміністративними методами.
Що насправді потребує змін
Реформа адвокатури не починається з нових органів чи назв посад.
Вона починається з:
- реальної, а не декларативної змагальності;
- нульової толерантності до тиску на адвоката;
- судової культури, в якій позиція захисту є рівноцінною;
- довіри до професійної етики, а не її заміни контролем.
Без цього будь-які зміни залишаться косметичними.
Висновок
Реформа адвокатури можлива і в певному сенсі необхідна. Але лише за умови, що вона спирається на відновлення довіри. Довіри до судової системи загалом. Усі інші сценарії — це боротьба за контроль під виглядом модернізації.
Історія показує, що такі експерименти рідко закінчуються на користь громадян. І це, мабуть, головний ризик усієї цієї розмови.
