Історії, які неможливо заборонити: як перевірка МОК зробила українську стрічку “Гра на перехоплення” ще сильнішою
24 Лютого 16:39
ІНТЕРВ`Ю
На тлі скандальних рішень Міжнародний паралімпійський комітет допустити представників Росії та Білорусі до Паралімпіади-2026 під національними прапорами Україна продовжує боротьбу — не лише на полі бою, а й за право бути почутою у світі. У той час як міжнародний спорт дедалі частіше демонструє повернення до формули «business as usual», українські митці, спортсмени й журналісти змушені знову й знову озвучувати правду про війну та її наслідки. Саме в цій реальності працює Володимир Мула — кінорежисер, спортивний репортер і перший український лауреат Emmy Award. І хоча його документальний фільм “Гра на перехоплення” пройшов пильну перевірку буквально «під мікроскопом» Міжнародного олімпійського комітету, із застереженнями щодо можливої політизованості та забороною на використання окремих кадрів та чутливих фрагментів — стрічка все ж дійшла до глядача. І, можливо, саме ці вимушені обмеження зробили фільм ще точнішою — більш зосередженим не на гучних жестах, а на людських історіях, які неможливо заборонити.
У час, коли світ втомлюється від новин із фронту, українська документалістика бере на себе іншу місію — повернути увагу, емоцію і відповідальність. І довести: мовчання — не варіант. Володимир Мула в ексклюзивному інтерв’ю «Комерсант український» відверто розповів про найскладніше у створенні фільму “Гра на перехоплення”, вимушені зміни концепції під час монтажу та реальні перспективи українського документального кіно за кордоном. До слова, фільм вже вийшов у прокат. Головні герої – футболіст «Динамо» Микола Михайленко та його брат-військовий Сергій.
Дві країни, дві сюжетні лінії і повна свобода героїв
За словами режисера, найскладнішим у роботі над стрічкою став навіть не сам процес зйомок під час війни, а організація паралельної роботи в різних країнах.
«Найскладніше було, напевно, навіть не знімальний процес, а саме організувати всю команду і всіх одночасно в Україні і Франції. Там розгорталися дві паралельні сюжетні лінії, і це треба було знімати по-живому», – розповідає Володимир Мула
Мула підкреслює: команда принципово відмовилася від заздалегідь прописаних реплік.
«Ми навіть не прописували те, про що вони говорять. Була повна свобода дій. Для мене було важливо, щоб це виглядало на екрані максимально природно. Я задавав напрям, розумів, де це має лягти в сюжеті, але далі це була жива тканина життя».
Паралельно режисер координував роботу операторів у Франції та знімальної групи, яка працювала з військовими в Україні. Постійні дзвінки, синхронізація, очікування — усе це стало частиною виробничої рутини.
«Ми писали не інтерв’ю, а сцени. І нам потрібно було добитися не тільки картинки, а й інформації в цих сценах. Якщо хтось щось не сказав або емоція “провисала” — сцена вилітала».
Монтаж як поле битви: що не увійшло до фільму
Окремим викликом став монтаж. За словами Мули, чимало сильних епізодів довелося прибрати — або з міркувань безпеки, або через зміну загальної конструкції фільму. Найделікатнішим питанням стала військова складова.
«Щось треба було викинути, не показати, щоб не дати ворогу зайвої інформації. На фронті ми не намагалися знімати якомога більше — ми одразу знімали те, що потрібно, з максимальним розумінням ситуації»., – каже Мула
Були й моменти, коли знімальна група приїжджала на позиції, розкладалася, а військових терміново викликали на завдання.
«Ти чекаєш, поки вони повернуться. А вони можуть приїхати виснажені — і це вже трохи не те, як нам потрібно для сцени. Але з іншої сторони — це і є життя», – каже Мула
Зміна концепції: від спорту — до соціальної драми
Під час роботи над фільмом команда зіткнулася і з юридично-комунікаційними труднощами у взаємодії з Міжнародний олімпійський комітет. Частину матеріалів довелося не використовувати.
«Я навіть на монтажі казав: давайте це поки що не вставляти. Ми залишали порожнє місце і монтували далі, поки не закінчилася комунікація», – каже Мула
Разом зі сценаристом Миколою Васильковим режисер був змушений переглянути саму конструкцію стрічки.
«Ми почали дивитися на той матеріал, на який першочергово не дуже звертали увагу, бо знали, що маємо більш інсайдерські, “смачніші” кадри. Але довелося міняти саму конструкцію і робити трохи інше кіно — більше з прицілом на душевність, більше акценту на сім’ї».
У підсумку фільм змінив жанровий вектор.
«Якщо спочатку це мав бути більш спортивно-документальний фільм, то в результаті він вийшов більш соціально-документальним. Там є спорт, але через спорт піднімається дуже багато інших тем», – Володимир Мула
Українське документальне кіно: шанс бути почутими
Окремо Мула говорить про перспективи українського кіно на Заході. На його думку, документалістика сьогодні є потужним інструментом комунікації з міжнародною аудиторією. Режисер уже працює над можливістю обмеженого кінотеатрального прокату стрічки у США.
«Я пропрацьовую варіант з Америкою. Є запит на показ фільму в обмеженому прокаті у східній частині Сполучених Штатів», – Володимир Мула
За його словами, те, що для українців стало болючою буденністю, на Заході сприймається як потужне емоційне потрясіння.
«Те, що нам звичне і не викликає здивування, на Заході сприймається як “вау”. Через кіно ми можемо доносити меседжі про те, що з нами відбувається. Кінематограф дуже круто працює, особливо коли ти не робиш це прямолінійно, а шукаєш різні форми».
Отже, історія створення «Гри на перехоплення» демонструє, що сучасна українська документалістика — це не лише мистецтво, а й інструмент стратегічної присутності у світі. У час, коли інформаційна втома від війни зростає, саме кіно здатне повернути емоцію, емпатію й увагу.
