«Це шлях у нікуди»: юрист В’ячеслав Трунов про наміри перезавантажити ОГП, ДБР та Нацполіцію
22 Грудня 2025 19:14
ІНТЕРВ'Ю
На тлі чергових закликів до «перезавантаження» правоохоронної системи — ДБР, Нацполіції, прокуратури — та запровадження конкурсу на посаду Генерального прокурора, професійна юридична спільнота активно дискутує. Антикорупційні активісти, частина політиків і міжнародні партнери наполягають: мовляв, без нових конкурсів, атестацій і чергового оновлення система не працюватиме. Втім, чи справді нескінченні кадрові «реформи» є виходом, чи вони лише маскують проблеми й не розв’язують їх ґрунтовно?
Про те, чому конкурси не замінюють політичної відповідальності, чому Генеральний прокурор у будь-якій європейській країні є політичною фігурою і що насправді потрібно змінювати в роботі правоохоронних органів, ми поговорили із заслуженим юристом України, експрокурором В’ячеславом Труновим. Він пояснює, чому чергове «перезавантаження» може стати не реформою, а кроком у нікуди.
— Останнім часом активно обговорюється питання перезавантаження ДБР, поліції, прокуратури та конкурси на всі керівні посади, включно з Генеральним прокурором. Це позиція не лише активістів, а й представників європейських інституцій — зокрема Консультативної місії ЄС. Як Ви ставитеся до таких вимог?
— Це справді важливо чітко назвати своїми іменами: йдеться не лише про вимоги активістів. Це також позиція і рекомендації представників європейських інституцій, насамперед Консультативної місії ЄС, а ширше — логіка донорської умови: «реформи в обмін на підтримку».
Я з повагою ставлюся до наших європейських партнерів і розумію мотивацію цих вимог. Але проблема в іншому: ці рекомендації часто механічно переносяться в український контекст без урахування того, що ми вже понад 13 років живемо в режимі перманентної реформи правоохоронних органів.
З 2012 року — новий Кримінальний процесуальний кодекс, нова поліція, ліквідація одних підрозділів і створення інших, антикорупційні органи, ДБР, БЕБ, кілька хвиль атестацій і переатестацій. І щоразу, коли система не дає очікуваного результату, відповідь одна — чергове «перезавантаження». Це не реформа. Це підміна змісту формою.
— Але ж вимога конкурсу на Генерального прокурора з боку європейських інституцій подається як крок до незалежності та довіри.
— І тут ми знову стикаємося з концептуальною помилкою. Генеральний прокурор — це політична посада, політична фігура. Так є в усій Європі. У Німеччині — політичне призначення через урядові процедури. В Іспанії — за поданням уряду. У Польщі — Генеральний прокурор поєднаний із міністром юстиції. У Франції, Італії, Нідерландах — політичне рішення з професійними запобіжниками.
Не існує жодної країни ЄС, де Генерального прокурора обирали б через «HR-конкурс». Бо логіка інша: якщо посада політична, то має бути політична відповідальність.
— Можливо, це пояснюється українською специфікою і недовірою до політичних рішень?
— Саме так. Але тоді давайте чесно говорити про справжню проблему. Проблема не в тому, що Генпрокурор — політична фігура. Проблема в тому, що в Україні відсутня політична відповідальність. У нормальній демократичній системі політичне призначення означає: не справляєшся — настають політичні наслідки. Відставка. Втрата довіри. Політична поразка. У нас цього механізму фактично немає. І замість того, щоб будувати політичну відповідальність як інститут, ми намагаємося «обійти» політику конкурсами й комісіями. У результаті виникає логіка «крайнього стрілочника».
— Тобто конкурс на Генпрокурора — це не панацея, навіть якщо цього вимагають партнери?
— Саме так. Конкурс може бути допоміжним інструментом, але він не може і не повинен підміняти політичну відповідальність. Конституція чітко встановлює: Генерального прокурора призначає президент за згодою парламенту. Повноцінна зміна цієї моделі потребує змін до Конституції, а під час воєнного стану це заборонено.
— Представники європейських місій та активісти також наполягають на переатестації.
— Тут варто сказати одну неприємну, але відверту річ: у нас немає ідеальних сфер діяльності. Лікарі помиляються. Інженери помиляються. Будівельники доріг помиляються. Але нікого не відвідує ідея: якщо лікарі помиляються — давайте масово їх переатестуємо, або якщо дороги погані — давайте переатестуємо всіх дорожників. Ми розуміємо, що це не працює. Але чомусь, коли мова заходить про правоохоронні органи, логіка зникає.
— Якщо коротко: що робити замість цих нескінченних кадрових процедур?
— Насамперед треба припинити імітацію контролю і почати будувати робочі механізми підзвітності, які існують у будь-якій зрілій системі.
Почнімо з базового — довіри. Сьогодні довіра як критерій оцінки діяльності прямо закріплена лише в законі про Національну поліцію. Ба більше: заміри довіри реально проводилися лише кілька разів — за каденції міністра Авакова. Після цього цю норму фактично перестали виконувати. В інших органах — прокуратурі, СБУ, ДБР, БЕБ — критерій довіри взагалі відсутній. Його не міряють і не використовують як управлінський індикатор.
Далі — KPI та ефективність. У нас вона вимірюється хибно. Ми рахуємо не результат, а активність. На сайті Офісу Генерального прокурора ми постійно бачимо: стільки-то підозр, стільки-то обшуків, стільки-то арештів, але про вироки — тиша. Тому що вироків мало. Але саме вирок, а не підозра є кінцевим результатом роботи системи.
Без цього будь-які цифри про «підозри» — це статистичний шум, а не ефективність.
Наступне — громадський контроль. Ради громадського контролю — це правильна ідея. Але в Україні вона часто перетворена на імітацію громадського контролю.
По-перше, такі ради реально існують не при всіх органах. По-друге, там, де вони є, процедури формування непрозорі, а критерії до членів — відсутні. У результаті до Ради громадського контролю потрапляють люди, які не мають жодного уявлення про роботу правоохоронних органів, не мають відповідної освіти чи досвіду. Натомість професіонали з багаторічним досвідом — не проходять. Це не громадський контроль. Це його симуляція.
Далі — внутрішня самооцінка. Сьогодні жоден закон про правоохоронні органи не містить чіткої вимоги до системної внутрішньої самооцінки. Органи оцінюють себе як хочуть, за тими показниками, які їм зручні. Єдиної логіки, єдиного стандарту — немає. Те саме зі зовнішнім аудитом. Він не уніфікований, по-різному прописаний у різних органах, фактично існує лише для новостворених антикорупційних органів.
У прокуратурі, СБУ, поліції повноцінного регулярного зовнішнього аудиту немає. А саме він є стандартним інструментом у демократичних системах.
І нарешті — бізнес-омбудсмен. В Україні досі немає закону про бізнес-омбудсмена, хоча цей інститут працює більш ніж у 100 країнах світу. Замість системного захисту бізнесу ми або створюємо нові силові органи, або влаштовуємо чергові кадрові кампанії.
Ось це все і треба робити. Не переатестовувати людей кожні кілька років, а будувати постійний контроль, вимірювати якість, вводити реальну підзвітність. Переатестація — це ознака того, що ми не вміємо працювати з системою щодня, тому намагаємося вирішити проблему разовою акцією. А це шлях у нікуди.
