Інтерв'ю

Я зараз той афганець, який захищає свою країну — ветеран-розвідник Михайленко

ІНТЕРВ'Ю

Підприємець Сергій Михайленко розпочав армійський шлях курсантом Київського загальновійськового училища на початку вісімдесятих. Служив у розвідці спочатку Радянської Армії, а згодом Збройних Сил України. Успішно займався бізнесом. А коли російські війська наблизилися до Києва — пішов партизанити у тилу ворога на Київщині. Комерсант український зустрівся з паном Михайленком напередодні його звільнення з війська — ветеранові виповнилося 60. Розвідник розповів про те, як мінялося його сприйняття радянської інтервенції в Афганістан, як на російсько-українській війні перетиналися стежки з колишніми товаришами по службі та про свої плани на цю війну.

Комерсант український : Як Ви почуваєтеся на війні в 60 років?

Сергій Михайленко: Я вступив в училище — мені було 17 років, закінчив — було 25. Зараз мені десь 45. Я за ці два роки (великої війни) нічим не хворів. На адреналіні….Я проходив ВЛК, лікарка каже: у Вас тиск? Хто такий “тиск”? Як почуваєтеся? Втомлююся, інколи у вухах дзвенить. Точно знаю, що це не аплодисменти. “Які ліки п’єте?” Таблетки кругленькі з баночки, не знаю як називаються…. Лікарка каже:”Ви придурок”. Я знаю…(сміється)

Жінка в мене у Франції з донькою. Син у мене воює. Я за нього переживаю, за себе уже ні, слава Богу. У мене купа планів, що я маю зробити. Вони зруйнували моє життя. Зараз би я балдів, раз на тиждень приїжджав би на завод, отримував прибуток великий чи не дуже, їздив би у Францію, на лижах катався і на морі купався. А я, 6о-річний, як придурок бігаю в бронежилєті, воно мені треба?

Комерсант український : Після закінчення військового училища Ви воювали в Афганістані за СРСР? Це правда?

Сергій Михайленко: Так…Але взуйте мої черевики. Я закінчив училище. Мені 21 рік. І мені дають “прєдпісаніє”. У Туркестанський військовий округ, військова частина така-то, прибути такого-то числа. Я приїжджаю. Мені кажуть: все, хлопче, йди сфотографуйся, через тиждень ти виїжджаєш в сорокову армію. Йду фотографуюся, мені за тиждень видають закордонний паспорт — ось літак, лети….В мене не було вибору. Був один на весь випуск, який сказав “я не поїду в Афганістан”. В нього вся служба пішла вниз. Він був одним з кращих серед нас, дуже добре вчився, міцненький такий, дуже спортивний. З родини військових. Він сказав :”Я не поїду”. Він був з родини військових, сам з Чернігова, звали його Вова Петров, племінник знаменитого “майора Віхря”.

Комерсант український : Яка мотивація в нього була?

Сергій Михайленко: Я не знаю… Знаєте в чому чоловіче щастя? Є шаблон… Фізичне і психічне здоров’я. Робота, як гроші і як самореалізація. Друзі. Для будь-якого чоловіка важливо, що про нього думають однокласники, однокурсники, ті, з ким разом служиш, з ким працюєш, чоловічий колектив. І жінки, мама, дружина, донька, яка не вийшла заміж, бо не зустріла нікого схожого на батька…

Дуже важливо не втратити власне обличчя перед своїми товаришами по службі. І навіть якщо ти бунтар, який готовий сказати, що не поїдеш в Афганістан з будь-якої причини: страх, усвідомлення злочинності війни, вибитися з колії неймовірно важко, особливо, коли ти ще не сформувався до рівня дорослого чоловіка. Тому бунтувати не було в мене ні сил, ані авторитету. Вже потім, два роки прослужив, повні груди орденів, ти можеш вже нав’язувати свою думку, казати: пацани, війна, а ми ж офіцери, нас до цього готують! Підточуються мізки як надфілем і ти стаєш бойовим роботом.

Комерсант український : Чи було тоді розуміння, що ця війна неправедна, непотрібна? Ви у 80-х були свідомою дорослою людиною. Мої батьки сорокових років народження усвідомлювали. А Ви, Ваше покоління розуміло це?

Сергій Михайленко: Поки не потрапив в Афганістан, я взагалі нічого не розумів. А коли потрапив, почав розуміти. Бачив, як живе місцеве населення, вони працьовиті, на цій неродючій землі вирощують важкий хліб, живуть у бідності. В них інша віра, яку ми з трудом розуміли. І вони воюють за свою землю, воюють добре. Ми їх як солдатів дуже поважали. Ми одні з небагатьох воювали з ними з відкритим заборолом…Ми ходили 100-200 км від своїх військ, виконували завдання на кордонах з Пакистаном, з Іраном. Група наших розвідників, 15-20 чоловіків, йдуть у відриві, без танків, без нічого, були в нас досить великі втрати. Але ми з ними воювали чесно. Так, щоб ми зайшли зачистили кишлак, розстріляли людей — Боже збав. В нас була повага до цих людей. Коли брали їх в полон, ніколи не застосовували надмірної жорстокості, не було такого, щоб різали голови, вбивали.

От кажуть: “Як ти служив в Радянській Армії?”. Я розповідаю. Мені кажуть:”Такого не може бути! Ти служив не в Радянській Армії”. У нас всі солдати були з середньою, середньою спеціальною та вищою освітою. Відбір солдатів був на рівні космонавтів. Крім того, що в училищі був конкурс 22 людини на місце, вже готових лейтенантів відбирали так, що один з десяти попадав туди. Тобто один з двадцяти міг там служити, в спецнзаі ГРУ. Служили фанати. Я був командиром групи спецназу 6 років. На найнижчій офіцерській посаді я був 6 років.

Я до цієї сторінки свого життя ставлюся з токи зору професійного військового. Коли почалася ця війна, я бігав по київських лісах, я там керував невеликим стихійним підрозділом, ще не служив в армії..Я казав: хлопці, давайте тут імітуємо розтяжки, ставимо напис “міни” і жодна зараза сюди не полізе. Тому що я пам’ятав, як я почувався в Афганістані, коли я бачив кишлак і бачив якісь розтяжки….я всього боюся, я не знаю, хто в цій хаті, куди йти. Якщо ти можеш думати як противник, це пів перемоги. Я міг думати як вони, бачив себе таким, що їде на БТРі по афганському кишлаку з переляканими очима, і бачу їх, як вони їдуть по лісу, проїжджають українські села і ждуть, що їх будуть бити. Це досвід, це дуже цікавий досвід….

Я зараз розумію, якими свинями ми були там. Ми приперлись в чужу країну. Я зараз той афганець, який захищає свою країну. Ну якого хріна ви сюди приперлись і поламали моє життя?…

Комерсант український : Нинiшня війна стала для Вас несподіванкою?

Сергій Михайленко: Те, що зараз відбувається, ми про це вчили ще в радянські часи. Що таке гібридна війна? Це вплив на цивільне населення. Вплив на інфраструктуру та політику, вплив на економіку, взаємодія з ворогами своїх ворогів. А Герасимов, начальник Генштабу російських військ, це упорядкував і написав цілу “доктрину Герасимова” з гібридної війни. Ми її читали, вивчали, вона була доступною. І розуміли, як відбуватимуться події.

Я, відверто кажучи, не вірив, що буде війна до 23 лютого 2022 року. Те, що вони зробили, це ідіотизм. Немає в цьому жодного смислу. З військової точки зору, це самогубство. Те, що вони пішли на Київ, захоплювали Чорнобиль, це була дурниця, дурніше не придумаєш. Цікаво, що генерал, який керував росіянами при захопленні Чорнобиля — мій колишній учень. В мене у Кіровограді він був командиром взводу. Він прийшов з військового училища лейтенантом, я був командиром роти, капітаном. Він мешкав в Києві навпроти загальновійськового училища, в нього квартира була. Його батьки там мешкали…

Як це відбувалося… Можу навіть вам в особах репризу представити….Приходить Шойгу до путіна, а той каже:”Йдемо воювати Україну”….Той розуміє, що армія слабка, вкрадена купа грошей, не зроблена купа зброї, намальованої на картинках. Ракети в них стоять на бойовому чергуванні і не обслуговуються по десять років. Ракети, які вироблені в Дніпрі. Візьміть найгарячішу воду і налийте в термос, за кілька діб вона охолоне. Урановий заряд видає енергію в простір. І ця зброя стає неактуальною. Візьміть корейську зброю: з десяти снарядів 5 не вибухає.

Комерсант український : Але ж 5 вибухає…

Сергій Михайленко: Так. Військові завжди обирають найгірший сценарій. Що вони вибухнуть, прилетять, ми не зіб’ємо, вони вибухнуть….Але ми уже у війні! Нам доводиться говорити нашим західним партнерам: “чого ви боїтеся?”….Ми вже в бійці! Коли боксер перед боєм, в нього тремтять руки-ноги, є мандраж. А коли бій розпочався, то він просто робить свою роботу. Коли починають вибухати снаряди, то ти просто виконуєш свою роботу, береш пораненого або снаряди. Кудись біжиш, виконуєш свою роботу. І вся країна в цьому процесі.

Вони розтягнули комунікації. Вони заходили колонами, це було безтолково. Один танк споживає 1 тону солярки. Їм треба було дуже багато везти солярки, їжі, взагалі безтолково це було. Ми перерізали їм шляхи постачання, а заправитися в нас вони не могли, не було стільки солярки. Танк, якщо в нього менше 200 літрів пального, то він взагалі не заводиться.

Я розумів з 2013 року, що буде війна. Але що вони підуть на Київ з Білорусі….Якби вони пішли з Криму і з Донбасу — вже України не було б… Якби вони сказали: ми хочемо завоювати Україну не за три дні, а за три місяці, то вони б вийшли з Криму, обійшли Миколаїв, Херсон… Дурня була в тому, що вони вирішили взяти Миколаїв… Навіщо він їм був потрібен?.. Треба їм було йти на Одесу, на Придністров’я, відрізали б нас від моря. І так само, навіщо в Суми пішли? Штурмували нещасний Чернігів, зависли в болотах, руйнували місто, повбивали купу людей, розтягнули комунікації… Ми бігали по чернігівських лісах, різали їхні комунікації, шугали їхніх солдат, вмирали вони від страху більше, аніж від війни. Наше щастя, що вони полізли в Гостомель, в Бучу, інакше України уже не було б.

Комерсант український : Коли на порозі твого дому, на кордоні рік знаходиться така армія, а потім раптом вони опиняються в Гостомелі, на аеродромі з літаком, яким всі захоплюються, то війна була для нас несподіванкою? Чи це була така тактика — підпустити ворога до самої столиці?

Сергій Михайленко: Що зробили насправді? Вивели частини з місць постійної дислокації. І коли були перші залпи по аеродромах, ми майже не зазнали втрат. Тобто тихенько війська була розосереджені, вийшли в запасні райони і втрат в перший день було небагато. В романі “Спартак” є опис першого бою головного героя — гладіатора Спартака на арені Колізею. Коли він вийшов на арену проти сімох противників. Він почав тікати, розтягнув їх і поодинці переміг. А якби прийняв бій одразу з усіма…

Вони прилетіли на вертольотах. Діяли за шаблоном, за яким заходили свого часу в Чехословаччину. Вони запросили екстрену посадку, захопили аеропорт і запросили війська. Такий же план був по Гостмелю. Спалений наш літак це безгосподарність, а, можливо, був план ключі від Києва привезти на літаку “Мрія”. Можливо… І в нас було багато людей, які чекали “русскій мір”. В мене партнер по бізнесу казав: “Куди ти дурень, лізеш? Тебе вб’ють, а я буду керувати Вишгородським районом, коли росіяни захоплять”… В нас бізнес був пов’язаний з росією.

Комерсант український : Після 2014-го року також?

Сергій Михайленко: Весь час, скільки ми працювали…Олександр, мій партнер, був заступником голови НАК “Нафтогаз України”. Ми були знайомі ще з тих часів, коли я, як хазяїн фірми, робив обладнання, яке він у мене купував і ставили на об’єкти “Нафтогазу”. Певна річ, що нафтова і газова галузь в росії значно крутіша, ніж наша. І платили там гроші за унікальні вироби наші значно більші, ніж в Україні. В мене дохід був 90% з російського ринку і десять — з українського. В Європу я жодної гайки не продав, бо в них інші стандарти. Тому мій партнер і був заточений під співробітництво з росією. Я вже два роки з ним не спілкуюся, як ми будемо ділити бізнес — не уявляю. Це ще попереду.

Комерсант український : Знайомі залишилися по той бік фронту? Спілкуєтеся з кимось?

Сергій Михайленко: Це болюча тема. Були друзями, такими, що капєц. Але після початку війни майже ніхто не виходив на зв’язок, окрім одного. Мусієнко Олександр Валентинович, з Білої Церкви, батьки там живуть. А він консультує Дугіна. Харизматичний, розумний, дуже професійний військовий, він воював в Афганістані, в Чечні, в Африці, в Таджикистані, професіонал високого рівня. Ми з ним спілкуємося, я – відверто з розвідувальними цілями. Коли ми вчилися, я був міцніший фізично. Він такий був… коли я був поруч, його ніхто не чіпав. От ще один учень, командир 45-ї бригади спецназу ВДВ Паньков Вадік, наше училище закінчував. Мої афганські корєша, з одним в Забайкаллі служив, у іншого брат рідний загинув при захисті Сєвєродонецька, а в нього самого голова геть відбита, проросійська. Генерал,який брав Чорнобиль, був моїм учнем, був лейтенантом, а я був капітаном, я його вчив, Бураков Серьога.

Я був вбитий Бучею…В мене завод у Демидові (Київська область)… Там воювала 24-а бригада спеціального призначення росії, в якій я служив після Афганістану. Коли побачив документи — просто офігів. В моїх старих офіцерських документах стоять печатки 24-ї бригади. Я дивлюся і розумію, що це частина, в якій служив 4 роки. Себто, вони фактично розвалили мій завод в Демидові.

Комерсант український : Які помилки і прорахунки з нашого боку Ви побачили на війні?

Сергій Михайленко: В чому була помилка наша, українська: зробили з бригад полки. Я міг бути командиром групи — капітаном. А в офіцерів є амбіції і бажання отримувати звання. Це пов’язано частково з грішми, із самооцінкою та оцінкою оточуючих, коли тобі сорок років, а ти старший лейтенант, то ти невдаха. В спецназі всі посади були на крок вищі. Командир взводу — капітан, командир роти — майор, і так далі. Ти міг 6 років бути командиром взводу і ні в чому не мати проблем, свої звання отримував вчасно. А в українській армії на посаді командира групи служив старший лейтенант. І хлопці, не отримуючи належного досвіду, прагнуть знайти нову роботу. Хоча, насправді, дуже складна і цікава робота командира групи розвідки. Вона складна. І за два-три роки її опанувати важко. Тому треба максимально довго тримати людей на цих посадах.

І лише фанати, які кажуть — я все вмію, мені так цікаво бути командиром розвідгрупи, я не хочу йти. Можна тримати людей до 35 років по фізичних кондиціях. Коли ти можеш бігати і стрибати. А в нас командир групи отримав старлєя і йому вже треба шукати, де капітана отримати. Він хоче злізти з цієї посади і професіоналізм командирів груп падає. Тепер ми комплектуємо розвідку….Це катастрофа — рівень знань офіцерів , солдатів, сержантів… Я 2023 рік працював начальником розвідки механізованої бригади… Капєц… Сухопутні війська, армійська розвідка: некомпетентність кричуща… Дуже специфічна робота і дуже специфічний склад розуму треба мати… Виховати розвідника — це психологія, філософія. Мислення розвідника дуже специфічне.

От у нас дуже широкий фронт і мало військ. Я думаю, як зробити так, щоб противник мене не чіпав. Моє завдання — утримати фронт. Що там праворуч-ліворуч мене не хвилює. Я начальник розвідки цього підрозділу. Потрібні надувні танки, але звідки їх взяти. Замовляємо з дерева макети…Є таких 4 танки…Звідки я беру інформацію про противника? З доповідей радіорозвідки…В мене є чати, працюють постійно, 24 на 7, є радіо-тусовка: 26 повідомлень…

Даються результати перехоплення. Вони нас слухають. Треба дати їм інформацію, що ми є… Даю технічне завдання своєму технічно грамотному сержанту. Він технар, але розвідник безтолковий, нічого не розуміє. Я кажу: треба зробити так, щоб в нашому районі працювало 20-25 цифрових радіостанцій, 4-5 роутерів типу старлінк. Треба мати можливість визначити літак-розвідник противника. Даю техзавдання на виготовлення електронного сліду присутності підрозділу на місцевості. Шукаю волонтерів, вони роблять цей комплекс, ми встановлюємо його на місцевості. Противник починає розвідувати, потім стріляти по цьому комплексу… а там порожньо… Там тільки два ящика, два генератора і два солдати, які за 500 метрів сидять і на радіостанції керують цим комплексом. В результаті вони (вороги) потратили 200 снарядів, 100 з них не вибухнуло. Ми їх познаходили і зробили з них фугаси. Поклали їх перед лінією оборони. Я цим розважаюся, ніхто із сусідніх командирів розвідки до цього не додумався, бо в них не вистачає досвіду. Я не знаю як це все спаяти, а знайшов чоловіків, які це зробили…

Ті ж афганці-певеошники. Є в мене такий комплекс, хочу, щоб зробили штук 10. Але кажуть: ним ніхто не зможе управляти. Стоїть сервопривід, який за командою радіостанції повертає лампочку, і в противника створюється враження, що проходить колона техніки. В один бік — десять разів, ніби десять машин пройшло, за дві години в інший бік “колона”, машини повернулися. Противник вважає, що боєприпаси возять, починають шукати. Ми їх дуримо.

А ще ж треба нам інформацію отримувати. Є радіопереговори. Ключове слово, номер телефона, зняли шар вай-фай роутерів, їх прив’язали до телефонів, а номери телефонів до соціальних мереж. Там вирахували регіони. Наприклад Москва. Природно, що вони фотографуються, виставляють в “однокласниках”, у фейсбуці фото. Подивилися шеврони і по них з’ясували, до яких частин належать. Кантемирівська дивізія перед нами стоїть.

Комерсант український : Українські спецслужби — родом із спецслужб радянських. А чи це справедливо щодо тієї служби, до якої Ви маєте безпосередній стосунок?

Сергій Михайленко: Є розвідка, а є СБУ. До 22-го року вона була просякнута “кгбшними соками”. Багато офіцерів СБУ були проросійськими. Назвати її Службою безпеки України язик не повертається. Певний час багато наших офіцерів переходили із розвідки в контррозвідку. З 1991 по 1994 рік я служив у Кіровоградській бригаді, був командиром роти спецназу, замкомбата. І багато моїх офіцерів, які служили 3-5-7 років командирами груп для того, щоб отримати майорські посади, вони переходили в СБУ, в Альфу, в оперативні підрозділи. В них була дуже гарна оперативна підготовка, тактична підготовка, добре стріляли, фізично підготовлені, їх розбирали по підрозділах. Приїжджали “покупці” і питали мене: кого можеш віддати? Які умови? В Сімферополь, “Альфа”, полковницька посада, квартира в Місхорі. Я питаю: “Хто хоче?“ “Я!” Лейтенанта посилають, він їде з сім’єю, живе там…Хтось у Київ, в Донецьк… Вони були звичайними армійськими офіцерами. За три-чотири роки приїжджаю, а в нього геть інакше вже мозок працює… Мені як командиру і другу розповідали цікаві речі… ”Тут росіяни приїжджають, спілкуємося з ними, охороняємо об’єкти, вони цікаві подарунки роблять, скуповують бізнес”.

Комерсант український : Ваша служба в армії завершується, але Ваш досвід сьогодні — безцінний. Що плануєте для себе після звільнення з війська?

Сергій Михайленко: В мене є бажання вести кілька військових проєктів. Я розумію, що треба для армії. Дрони роблять, сітки роблять, кошти використовуються нераціонально. Перемога у війні — це максимально раціональне використання людського ресурсу, набоїв, зброї, грошей, палива… Чим більше ми збережемо свого і знищимо ворожого, тим швидше ми переможемо. На лінії зіткнення – окопи. В них піхота. Техніки там немає взагалі. Дрони вибивають всю техніку на 10 кілометрів. Артилерія підскочила, відстріляла, втекла. Танки виїхали, постріляли, втекли. Щойно виявляється колона — все! У мене безпілотники висять 24/7. Я в своїй зоні муху не пропущу. 5 км — мавіки, 10 км — “фурії”, 20 км — “лелеки”. Все моніториться, радіорозвідка слухає.

Спробуйте вишикувати десять цивільних машин і виїхати з Києва в Чернігів. Ви зробите 150 дзвінків, щоб зібратися в один і той самий час на м.Лісова. А спробуйте зібрати 20 машин… це ще 150 дзвінків… Тільки ви починаєте збирати колону, тут же ви світитеся по радіо. Я висилаю свою дрібну авіацію і ми одразу виявляємо, де ви є. Щойно виявили – прилетіли FPV–дрони. Починаєте маневрувати, затримка 5 хвилин і артилерія розносить все.

Є машини бойові, є машини волонтерські: “наваро”, джипи різні….А машин переднього краю немає. І я хочу налагодить випуск баггі як машин переднього краю. Все продумано. Хочу, щоб мені дали грошей на старт цього заходу. Зроблю п’ять машин, надам розвідці Півночі. Якщо вони скажуть, що підходять, то я навчуся це робити.

Розмовляли Оксана Щербак і Анвар Деркач

Читають зараз

Від принців до мільярдерів: хто і чому хоче заборонити «суперінтелект» ШІ

ЗАЕС знову під’єднали до української енергосистеми: як станцію вивели з рекордного блекауту

Чи справді війна може завершитись до кінця року: аналіз інсайдів та заяв про мир 

ДБР відкриє кримінальне провадження стосовно голови «Укренерго» Кудрицького, – рішення суду