Закиди про хабарництво, зарплата ректора і виклики освіти під час війни: інтерв’ю з ректором КНУ ім. Шевченка Володимиром Бугровим
10 Березня 12:14
ІНТЕРВ'Ю
Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров в інтерв’ю «Комерсант Український» розповів про головні помилки української освіти за роки незалежності, фінансові реалії університетів, виклики війни для студентів і викладачів, а також відповів на закиди щодо хабарництва і доходів. Розмова торкнулася і теми девальвації диплома, реформування університетської мережі та змін у поведінці нового покоління студентів.
Помилки в освіті: «У 90-ті ми зробили все за принципом “anything goes”»
— Яку свою найбільшу помилку у дорослому житті ви визнаєте? І яку помилку, на вашу думку, зробила система освіти України за останні 20 років?
— Моя найбільша помилка — те, що я свого часу не звільнив деяких людей, коли це було необхідно. Це стосується різних періодів моєї роботи: і коли я був заступником декана, і проректором, і вже ректором. Що стосується системи освіти, то, на мій погляд, найбільшою помилкою було те, що у 90-ті роки ми пішли шляхом повної лібералізації. Умовно кажучи, за принципом anything goes: ПТУ ставали інститутами, інститути — академіями, академії — університетами. Це була стратегічна помилка.
— Викладач у сучасній Україні — це покликання чи спосіб заробітку?
— Це покликання. На жаль, сьогодні викладацькою роботою складно забезпечити повноцінний рівень життя, тому люди залишаються в цій професії саме через внутрішню мотивацію.
— Чи пропонували вам хабарі за час роботи ректором?
— Ні. І навіть натяків на це не було. Люди, які мене знають, розуміють, що це не той шлях, яким зі мною можна вирішувати питання.
Що не так з українськими університетами
— Трьома словами опишіть університети України сьогодні.
— Насправді вони дуже різні. Один успішний університет не схожий на інший. Наприклад, університет Шевченка відрізняється від Києво-Могилянської академії. Тому оцінювати їх загалом некоректно — кожен випадок треба розглядати окремо.
— Хто сьогодні є поруч із КНУ за рівнем?
— Це низка сильних університетів: у Львові — університет Франка, у Харкові — університет Каразіна, Чернівецький університет, Одеський університет Мечникова, університет Гончара в Дніпрі, Києво-Могилянська академія. Це потужні заклади. Але ми можемо сказати, що КНУ — перший серед кращих.
— Коли ви востаннє вчилися чомусь новому?
— Це відбувається постійно. Наприклад, минулої суботи на університетському Open Day я вчився у студентів, як правильно виставляти Instagram-сторіс.
— Який факт останнім часом вас вразив?
— Мене продовжує дивувати безвідповідальність публічних осіб — у тому числі в освітній сфері. Дуже часто дискусія будується на хайпі й хейті, а не на відповідальному аналізі.
Закон про освіту: що потрібно змінити
— Яку норму в законі про освіту ви б змінили негайно?
— Обмеження термінів перебування на посаді для завідувачів кафедр. Для ректорів і деканів це логічно, але для кафедр — ні. Кафедра — базова одиниця університету, і сильний завідувач створює наукову школу та традицію. У європейській практиці таких обмежень фактично немає.
— Хто в системі освіти отримує найменші зарплати?
— У великих університетах працюють тисячі людей, і частина з них отримує дуже низькі зарплати — 4–5 тисяч гривень. Це прибиральниці, двірники, технічний персонал. Але без них університет просто не працюватиме. Якщо не буде прибрано аудиторії, не працюватиме сантехніка чи електрика — весь навчальний процес зупиниться.
— Ким би ви стали, якби не були освітянином?
— Думаю, все одно був би в освіті. У 90-ті мені пропонували йти в бізнес або політику, але я відмовився. У дитинстві я мріяв бути військовим, але після служби у військово-будівельних частинах зрозумів, що романтики в цьому значно менше, ніж здається.
— Ви понад 40 років у КНУ. Як це сталося?
— Я вступив на філософський факультет у 1984 році. Відтоді, за винятком двох років служби в армії, я весь час у цьому університеті. Навіть моя сім’я пов’язана з ним: із дружиною ми познайомилися в студентському гуртожитку, а наш син сьогодні працює викладачем філософського факультету.
— Який день у вашому університетському житті був найважливішим?
— Безумовно, 24 лютого 2022 року. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу поїхав до університету. Ми з колегами відкрили конверт із інструкціями штабу цивільного захисту — і він виявився порожнім. Тому нам довелося буквально з нуля вибудовувати алгоритми дій: що робити з водою, пальним, безпекою, організацією роботи.
За словами ректора, за роки війни університет неодноразово зазнавав пошкоджень від ракетних ударів і вибухових хвиль.
— Що вдалося зберегти і що втрачено?
— Найголовніше — ми зберегли колектив. Частина людей виїхала за кордон і не повернулася, але ядро команди залишилося.
Ми продовжуємо навчати студентів, проводити дослідження, працювати в міжнародних проєктах і навіть омолоджувати викладацький склад.
Закиди про хабарництво
— У медіа звучали заяви, що ви придбали квартиру за 200 тисяч доларів, зібравши хабарі зі студентів. Як ви це коментуєте?
— Це маніпуляції. Насправді йдеться про квартиру, у будівництво якої я інвестував на ранньому етапі, ще на рівні котловану. Усі цінні папери на цю інвестицію були задекларовані. Те саме було з автомобілем: я просто здав стару машину за програмою trade-in і взяв іншу, але в заголовках з’явилося «ректор купив елітний позашляховик».
— Скільки ви заробляєте?
— Близько 100 тисяч гривень на місяць до сплати податків. Це зарплата ректора плюс половина ставки професора кафедри, де я викладаю.
— Це хороші гроші?
— Ні. Наприклад, я бачив вакансію провідного спеціаліста в одному з міністерств — там ставка така ж, як моя базова ставка ректора.
“Інфляція” диплома
— Чи знецінився диплом про вищу освіту?
— Частково так. Ми девальвували університетську освіту ще у 90-ті, коли майже всі навчальні заклади почали називатися університетами. До 1991 року в Україні було лише кілька класичних університетів — у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпрі, Чернівцях, Ужгороді та кількох інших містах.
Україні потрібно оптимізувати мережу закладів вищої освіти — але це складний і політично чутливий процес. Одна з ключових проблем української освіти — падіння авторитету вчителя.
У 90-ті роки держава фактично знецінила цю професію — і матеріально, і морально. Поки ми не відновимо довіру до вчителя, системні проблеми освіти залишатимуться.
