“Це була внутрішня істерика”: Анжеліка Рудницька — про першу поїздку на фронт, втрату рідної людини і війну, яку “не помічали”
20 Січня 14:20
Перша поїздка на фронт у 2014 році стала для громадської діячки Анжеліки Рудницької точкою неповернення до мирного життя. Втрата рідної людини, зустріч із війною віч-на-віч і байдужість тилу змусили її повністю змінити свій шлях — від концертної діяльності до системної підтримки військових і цивільних на прифронтових територіях. Про це вона розповіла в інтерв’ю YouTube-каналу«Комерсант Український»
Рудницька згадує, що рішення поїхати на фронт було для неї безсумнівним і глибоко особистим. За два тижні до поїздки вона втратила близьку людину — дядька, який загинув на війні.
“За два тижні до моєї поїздки загинув мій дядько, мамин брат Олег Михайлов, йому було на той момент 46 років. І коли в мене з’явилася можливість поїхати на фронт, я відгукнулася одразу”, — розповіла вона.
Разом із друзями вона вирішила організувати концерт для військових, хоча деталі маршруту та місця перебування залишалися засекреченими з міркувань безпеки.
Найсильнішим емоційним ударом стало те, що місцем їхньої дислокації виявився підрозділ, де служив її дядько.
“Ми приїхали в місце дислокації “Айдару”, де служив мій дядько. І мене одразу повели в кубрик, де він жив… Уявіть собі мій стан. Для мене це була внутрішня істерика, але я не могла собі це дозволити показати. Тому я трималася, а ридала потім цілий рік”, — згадує Рудницька.
Саме тоді Рудницька вперше побачила війну такою, якою вона є насправді – різко контрастною до спокійного життя тилу.
“Я побачила на власні очі війну: обстріляні будинки, люди, які на всіх підозріло дивляться, добровольці, спека 40 градусів, зброю вони можуть здобувати тільки в бою. Якесь пекло, а країна живе крутим життям, всім все добре”, — додала вона.
Після тієї поїздки Рудницька більше не змогла повернутися до звичного життя й почала системно працювати з військовими та прифронтовими територіями, поєднуючи культурну підтримку з волонтерською допомогою.
“Я просто не змогла вже повернутися в своє звичне життя і почала їздити безкінечно на фронт, бо я розуміла, наскільки важливо психологічно підтримувати наших військових”, — розповіла вона.
