Суботні школи – освітній тил українців за кордоном
КОЛОНКА
Для мільйонів українських родин за кордоном освіта дітей стала найбільшим викликом. Як поєднати навчання в новій країні з українською програмою? Як не дати дитині забути рідну мову, коли друзі у школі говорять польською чи німецькою?
Мої друзі, колеги, представни нашої Асоціації – вимушені переселенці – зізнаються: адаптуватися до нового життя складно. Пошук роботи, жила, вивчення мови займає багато сил та часу. Але найскладніше – “зберегти” Україну в дитині. І тут можуть допомогти суботні школи: освітні осередки, які допомагають нашим дітям тримати зв’язок з Україною. Через мову, історію, пісню.
Та реальність така, що ці школи не охоплюють усіх дітей. За даними Рахункової палати, понад 900 тисяч українських школярів сьогодні навчаються у системах освіти європейських країн. Водночас функціонує лише близько 500 суботніх і недільних шкіл. Щоб охопити бодай більшість дітей, потрібно щонайменше 850 таких закладів.
Через це наявні школи переповнені. У багатьох країнах Європи українські діти навчаються у класах, де місць не вистачає навіть для половини охочих.
Про цю проблему я зовсім нещодавно говорила публічно в про сутності представників МОН – під час дискусійного форуму «Молодь втримати не можна відпустити». Тоді я наголошувала, що суботні й недільні школи не закривають потреб усіх українських дітей за кордоном, а держава поки що не створила системної підтримки для таких закладів.
На моє глибоке переконання ще не запізно і конче необхідно:
- розробити чіткий алгоритм дій
- передбачити державне фінансування таких шкіл,
- ініціювати створення освітніх хабів при посольствах,
- забезпечити доступ дітей за кордоном до українських підручників (який дуже не вистачає! і придбати із з-закордону ще той виклик)
- забезпечити офіційне визнання! праці наших вчителів за кордоном.
Адже зараз реальність виглядає по-іншому. Вчителі працюють здебільшого на ентузіазмі, за підтримки місцевих громад і фондів, а батьки самі шукають і приміщення, і підручники, і інші освітні матеріали.
Можливо ви будете здивовані, та придбати українські книжки для навчання – це окремий виклик: з європейських карт це зробити практично неможливо, тому родини шукають будь-які способи “обійти” технічні бар’єри, аби дитина мала змогу вчитися рідною мовою.
І, найприкріше: допоки Україна не створила системної підтримки своїх шкіл, російські освітні центри активно заповнюють цю нішу – пропонують безкоштовну освіту, комфортні умови. Є вже випадки, коли українські діти відвідують такі заклади паралельно, і це – небезпечна тенденція. Це фактично наш програш у гібридній війні ворогу.
Попри все, є деякі і позитивні зрушення. У червні Кабінет Міністрів України затвердив документ, який визнає результати навчання дітей за кордоном і дозволяє офіційно зараховувати їх у наших школах. У ньому також передбачено, що вчителям, які працюють в українських школах за межами країни, зараховується педагогічний стаж. Це важливий крок, який допоможе дітям, що живуть і навчаються за кордоном, без труднощів повертатися в українську систему освіти.
Проте, викликів все одно залишається більше.
За даними Міжнародної організації з міграції, 1,1 мільйона дітей уже повернулися в Україну, часто навіть у прифронтові регіони. Але, повернувшись, ці діти стикаються з проблемою – величезні прогалини у знаннях. Онлайн-уроки не можуть замінити живого навчання, а програми європейських шкіл відрізняються від українських. Роль суботніх шкіл тут безцінна – вони стають містком між двома системами, допомагають дітям не загубитися й легше адаптуватися після повернення.
Я знаю, що громади за кордоном часто самостійно шукають фінансування, приміщення, підручники, педагогів. І все ж вони не здаються. Бо розуміють: кожен урок української – це не просто граматика, це інвестиція в майбутнє. У той день, коли ці діти повернуться додому, вони зможуть будувати Україну, не забувши, хто вони є.
Нещодавно я мала честь взяти участь у відкритті Освітньої академії у Львові, де понад 160 педагогів із 28 країн світу зібралися, щоб говорити про освіту українських дітей за кордоном. І там я вкотре переконалася: наші вчителі, де б вони не працювали – у Копенгагені, Відні чи Черкасах, – тримають спільний фронт.
Вони не дозволяють українській мові та культурі розчинитися серед інших.
Саме через освіту ми закладаємо фундамент сильної держави. І цей фундамент сьогодні стоїть не лише у школах наших міст, а й у маленьких суботніх класах за тисячі кілометрів від дому. Поки звучить українська мова на уроках у Мадриді, Варшаві чи Римі – існує Україна в серцях наших дітей. І тому підтримка таких освітніх осередків має стати не благодійним жестом, а свідомою державною політикою. Бо йдеться не просто про навчання, а про майбутнє нації.
