“Нас возили у відкритих ГАЗонах крізь радіацію”: смертельна тінь Чорнобиля через 40 років
26 Квітня 09:15
ЕКСКЛЮЗИВ
26 квітня 2026 року людство відзначає 40-ві роковини аварії на Чорнобильській АЕС — катастрофи, що змінила хід історії та долі мільйонів. Попри десятиліття, багато сторінок тих подій залишаються прихованими під грифом «таємно» або за завісою радянської пропаганди. Василь Гуйван, який потрапив у зону ліквідації в 1987 році, в ексклюзивному інтерв’ю для «Комерсант Український» розповів про реальні умови роботи на блоках, про те, як радянська система відправляла людей на смерть у відкритих вантажівках та змушувала фарбувати лавочки та майданчики, де ніколи не житимуть люди. І головне – чому сьогодні правда – це єдиний спосіб запобігти повторенню катастрофи у світі, де ядерна загроза, на жаль, знову стала реальною.
«Ми вже бачили те, чого не знали перші ліквідатори»
Пане Василю, сьогодні ми згадуємо події 40-річної давнини. Ви потрапили на станцію, як ліквідатор. Яким ви застали Чорнобиль тоді? Що найбільше врізалося в пам’ять?
– Мене призвали на службу 19 квітня 1987 року. На той час над четвертим енергоблоком уже збудували саркофаг, але роботи з ліквідації наслідків вистачало. Ми прибирали території, працювали безпосередньо на третьому енергоблоці, зачищали населені пункти.
Різниця між нами та тими, хто був там у 86-му, полягала в інформації. Ті, перші, майже нічого не знали — їх кидали у вогонь наосліп. Ми вже мали певне уявлення, бачили все на власні очі, спілкувалися з очевидцями. Але небезпека нікуди не зникла.
Ви згадували села, назви яких пам’ятаєте до сьогодні. Що там відбувалося?
– Я добре пам’ятаю Варовичі, Буда-Варовичі. Ми підводили лінії до глибинних свердловин, щоб дати населенню чисту воду. Людям казали, що все нормально, що можна жити. Але буквально за рік ці села відселили. Розумієте? Ми робили роботу, яка нікому не була потрібна, бо людей все одно вивезли. У Поліському ми очищали дитячі майданчики, фарбували лавочки в парках, фотографувалися біля річки Уж… Нам казали: «Тут будуть гратися діти». А потім місто просто ліквідували.
«Працювали по дві хвилини, а потім — у відкриту машину»
Відомо, що знімати в зоні було суворо заборонено. Як вам вдалося зафіксувати ці моменти?
– Так, забороняли, але не пояснювали чому. Просто «не можна». Хлопці з цікавості все одно ховали фотоапарати (мобілок тоді ж не було). Коли ми працювали в 5-10 метрах від зруйнованого четвертого блоку, там давали лише 1-2 хвилини на роботу. Там було не до фото. А от коли відходили на 20-30 метрів, де працювали по 2-3 години, з’являлася можливість щось зняти.
Як радянська система контролювала інформацію про дози опромінення? Чи була правда в тих цифрах, які вам писали?
– Пропаганда працювала ідеально. Нам нічого не розповідали. Були накопичувачі, дозиметри, але вони часто просто «зашкалювали». Викликали службу, ті приїжджали й казали: «Прилад погано працює, тут все нормально, можна працювати».
У мене був 21 виїзд на станцію. Ми працювали 1-2 хвилини зверху на блоці, потім спускалися, приймали душ. А далі — літо, спека, ми їздили за 70 кілометрів до частини в селі Радча на Житомирщині на відкритих «ГАЗонах». На виїзді з 30-кілометрової зони машини мили по три рази, бо вони «світилися», а ми сиділи в цих же машинах. Точні дози, які ми отримали насправді, не враховані ніде.
Багато ваших колег не дожили до сьогодні. Як ваше здоров’я відреагувало на те «відрядження»?
– Знаєте, що найстрашніше в радіації? Ти її не відчуваєш. Я проходив медогляди щороку, все було добре. Але через 34 роки, у 2021-му, я захворів. Захворювання крові. Лікарі підтвердили: це наслідок перебування на Чорнобильській АЕС. Вона має накопичувальний ефект. Воно чекало свого часу три десятиліття.
Послання майбутнім поколінням
Сьогодні, в умовах війни, ми знову чуємо погрози атомного тероризму. Росіяни окупували Чорнобиль у 2022-му, зараз тримають Запорізьку АЕС. Бачивши, як окупанти копали окопи в Рудому лісі, які ваші думки були?
– Це дикість і незнання. Вони там отримали величезні дози, бо період розпаду ізотопів там — сотні років. Але людина — істота непередбачувана. Коли бачиш, які люди зараз у РФ при владі, розумієш — гарантій немає ніяких. Трагедія може повторитися. Тільки на Бога надія.
Що б ви хотіли сказати тим, хто сьогодні лише вчить історію Чорнобиля за підручниками або фільмами?
– Атом — це не іграшка. Потрібно суворо дотримуватися інструкцій. Якщо все виконувати правильно, ризик менший, але він є завжди. Моє головне побажання — щоб люди, які працюють на таких об’єктах, завжди пам’ятали: ціна помилки або недбалості — це життя, яке може обірватися навіть через сорок років.
Пане Василю, дякуємо вам за цю розмову і за вашу мужність. Ваша історія — це важливе попередження для всього світу.
