Дипломатичний «гамбіт»: навіщо Макрон дзвонив Лукашенку, а Зеленський запросив Тихановську
25 Травня 17:55
РОЗБІР ВІД 
Північний вектор української дипломатії та безпеки переживає радикальну трансформацію. Перший в історії офіційний візит лідерки білоруської опозиції Світлани Тихановської до Києва та несподіваний телефонний дзвінок президента Франції Еммануеля Макрона до самопроголошеного очільника Білорусі Олександра Лукашенка збурили медійний простір. Що стоїть за цими маневрами — реальна загроза нового наступу чи тонка політична гра на випередження? Та що не так із ядерними навчаннями РФ та Білорусі — «Комерсант Український» розбирався.
Візит Світлани Тихановської до української столиці – це не просто символічний жест, а логічний результат докорінної перебудови підходу України до білоруського питання, яка розпочалася після кадрових змін у керівництві Офісу Президента. Про це у коментарі для видання «Комерсант Український» каже Павло Радь, дослідник програми російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики «Українська Призма».
Нова стратегія Києва: кінець ери «затишшя»
Раніше Київ діяв максимально обережно, намагаючись зайвий раз не провокувати мінського диктатора, каже Радь. Яскравим прикладом такої стриманості був візит колаборанта Володимира Сальдо до Мінська, на який українське МЗС відреагувало лише черговою заявою із засудженням без жодних практичних наслідків. Проте тепер правила гри змінилися.
«Україна почала діяти жорсткіше. Останні заяви про можливі загрози з боку північного сусіда я б сприймав радше не як об’єктивно військову загрозу, а як політичні сигнали офіційному Мінську. Ми демонструємо, що тепер Україна діятиме з позиції сили й сама диктуватиме правила у двосторонніх відносинах», — пояснює Радь.
Запрошення Тихановської до Києва після її зимових перемовин із Володимиром Зеленським — це прямий і чіткий меседж режиму Лукашенка: Україна більше не боїться його погроз і готова діяти превентивно, якщо виникне така потреба.
Навіщо Макрон дзвонив у Мінськ?
Паралельно з українським демаршем активізувалася і європейська дипломатія. Дзвінок Емманюеля Макрона до Лукашенка, який сам диктатор уже встиг назвати «тривожним знаком», став продовженням кулуарних контактів, які Мінськ веде з ЄС останні півтора року через МЗС, спецслужби та навіть Ватикан. На тлі консультацій Білорусі з Польщею та Литвою виник ризик так званої «поступової відлиги» та спроб режиму вийти з міжнародної ізоляції, зазначає Павло Радь.
Експерт переконаний, що сподіватися на внутрішню еволюцію чи демократизацію білоруського режиму після розмови з Макроном не варто — він повністю зав’язаний на виживанні однієї особи. Натомість лідер Франції переслідував інші цілі.
«З одного боку, це було жорстке застереження білоруському диктатору не робити зайвих і надто різких рухів у бік країн НАТО чи України. З іншого — це “сканування температури в кімнаті”. Захід намагався визначити поточний настрой у Мінську, зрозуміти позицію Лукашенка щодо останніх подій, аби ефективніше планувати подальші кроки», — зазначає аналітик «Української Призми».
Ядерний блеф та Орешнік: чи є реальна загроза з півночі?
Останні події навколо Білорусі — спільні з РФ ядерні навчання, несподівані пропозиції Олександра Лукашенка щодо зустрічі з Володимиром Зеленським та посилена увага української розвідки до кордону — викликають чимало запитань. Чи є це підготовкою до чогось більшого? Ексклюзивно для видання «Комерсант Український» офіцер запасу ЦАХАЛу Григорій Тамар зазначив, що Лукашенко — це надзвичайно хитрий політик, якого важко прорахувати.
«Він, як чорт із табакерки, може вискочити в найнесподіваніший момент. І повірте, я не здивуюся, якщо в підсумку в усій цій історії він отримає від Заходу лаври великого миротворця… Або раптом, коли Путіна повісять, спробує своє щастя як новий диктатор Росії. Обидва варіанти абсолютно в його парадигмі», — зазначає Тамар.
Григорій Тамар переконаний: на сьогодні реальний військовий потенціал білоруської армії прагне до нуля. Єдине, що має Мінськ — це географічне розташування, яке дозволяє запускати на свою територію російські війська. Проте повторення початку повномасштабного вторгнення вже неможливе. Тоді 30–40 тисяч білоруських багнетів могли б зіграти злу роль, але зараз ситуація кардинально інша.
Більше того, Лукашенко чудово розуміє наслідки прямого вступу у війну:
- Знищення економіки: У разі удару з території Білорусі українські сили здатні «покласти» вкрай уразливу білоруську економіку всього за 48 годин.
- Слабкість ППО: Країна практично не має ефективної протиповітряної оборони.
- Перевага України в повітрі: Колосальний досвід України у роботі з дронами робить білоруські об’єкти легкою мішенню.
Саме тому Лукашенко намагається всидіти навіть не на двох, а на трьох стільцях одночасно, демонструючи неймовірну політичну еквілібристику. Проте, як наголошує експерт, нескінченно це триватиме не може — рано чи пізно йому доведеться визначитися.
Офіцер запасу ЦАХАЛу також піддав критиці початкову стратегію України, назвавши помилкою гру за правилами, які диктував Захід. На його думку, Києву потрібно було діяти значно рішучіше і ламати нав’язані шаблони ще на ранніх етапах війни:
Придністровський кейс
«Необхідно було захоплювати Придністров’я, брати в заручники російське угруповання, що там дислокується, та міняти їх на полонених захисників «Азовсталі» ще тоді, коли Маріуполь тримав оборону», – каже Тамар
Мінський напрямок: Під час гучних успіхів ЗСУ на Харківщині та Херсонщині, за словами Тамара, потрібно було заходити на територію Білорусі та «йти на Мінськ».
«Це настільки змінило б усю геополітику цієї ситуації. І, до речі, білоруський народ потім би всю історію згадував, що ви їх визволили від диктатури», — вважає Тамар.
Щодо останніх ядерних навчань, то тут є певні сумніва. Білоруське Міноборони показало кадри нібито перекидання ядерних зарядів для ТРК «Іскандер-М» із Росії. Контрвізуальний аналіз попередніх схожих відео взагалі довів, що зйомки велися на російських базах під командуванням офіцерів РФ та під російськими прапорами.
«Суть усього цього — інформаційно-психологічні операції (ІПСО) з боку Мінська та Москви. Це намагання тримату Україну та Європу в постійному напруженні та стресі. Сам Лукашенко чудово розуміє: пряме вторгнення знищить його режим зсередини, а Україна володіє достатніми засобами, щоб у відповідь уразити будь-яку точку Білорусі, включно з його резиденціями», — підсумовує Павло Радь.
Таким чином, дипломатичний «гамбіт» Заходу та України покликаний зіграти на випередження: зафіксувати статус Лукашенка як недоговороздатного співучасника агресії та змусити Мінськ тричі подумати перед тим, як виконувати чергові забаганки Кремля. Повернення до відносин зразка 2021 року не буде — і тепер умови диктує Київ.
