Від 50 до 30 мільйонів: як Україна втратила третину населення
16 Лютого 17:42
РОЗБІР ВІД 
Україна переживає одну з найглибших демографічних криз у своїй історії. Якщо на початку 1990-х років, після проголошення незалежності, населення країни перевищувало 50 мільйонів осіб, то сьогодні воно скоротилося до приблизно 36 мільйонів через поєднання катастрофічно низької народжуваності, надвисокої смертності та масштабної міграції. Ця динаміка стала особливо драматичною після повномасштабного вторгнення росії у 2022 році, що прискорило всі негативні демографічні тенденції.
Про це, зокрема, повідомляв Reuters.
Що сталося з народжуваністю?
Однією з ключових причин демографічного спадання є надзвичайно низький рівень народжуваності. Тривалі роки економічної невизначеності, соціальної нестабільності та війни призвели до того, що українські сім’ї відкладають народження дітей або відмовляються від них зовсім. За даними Опендатабот, посилаючись на статистику Міністерства юстиції, у 2025 році народжуваність була втричі нижчою порівняно зі смертністю, а кількість новонароджених становила менш ніж 170 тис. при майже півмільйоні смертей.
Навіть до повномасштабної війни загальний коефіцієнт народжуваності був значно нижчим за рівень, необхідний для простого відтворення населення (понад 2,1 дитини на жінку). Після 2022 року він впав до приблизно 1,0, що свідчить про глибоку демографічну слабкість і відсутність перспектив для природного відновлення чисельності.
Україна також стикається з надвисокою смертністю, що суттєво перевищує народжуваність. За даними офіційних джерел, на кожного новонародженого припадає приблизно три померлих осіб, що створює так звану демографічну прірву.
Перед повномасштабною війною рівень середньої тривалості життя в Україні вже був одним із найнижчих у Європі, і з початком бойових дій ситуація тільки погіршилася через загибель мирного населення, військових втрат, погіршення доступу до медичних послуг та стресових умов життя.
Війна стала потужним каталізатором масових міграційних хвиль. За оцінками Європейської комісії, мільйони українців були змушені виїхати за кордон або переміститися всередині країни через бойові дії та окупацію територій. Європейська спільнота оцінила, що вже на початку 2023 року близько 7 млн людей виїхали з України, а ще приблизно 5 млн були переміщені всередині країни.
Цей масовий відтік молоді — особливо працездатних жінок і чоловіків — не лише зменшує чисельність населення, а й руйнує вікову структуру, що ускладнює відновлення демографічного потенціалу. Однією з основних проблем є те, що чимало переселенців та біженців не повертаються додому після війни через стабільніші економічні можливості за кордоном.
Скільки людей залишилось в Україні
Україна входить у післявоєнне майбутнє з демографічним мінусом, який уже вимірюється не відсотками, а мільйонами. За різними оцінками, до повномасштабного вторгнення на підконтрольній території проживало37–38 мільйонів осіб. Сьогодні ця цифра, ймовірно, коливається в межах29–30 мільйонів. Економіст Олег Пендзин наголошує: питання не лише в тому, скільки нас залишилось, а й у тому, хто саме залишився.
«Коли ми оцінюємо складові відновлення України, без питання робочих рук його не вирішимо. Це перший момент», — пояснює експерт.
Останній повноцінний перепис населення в Україні проводився ще у 2001 році (підготовка та підрахунок тривали з 2000-го). Тоді було зафіксовано 42 мільйони осіб. Надалі країна жила без системного перепису, оперуючи розрахунковими даними.
«У 2010 році нам постійно говорили про 40 мільйонів. У 2020-му була спроба оцінити кількість населення за активними SIM-картами. За різними методиками до початку активної фази бойових дій виходило 37–38 мільйонів», — каже Пендзин.
Після 2022 року ситуація змінилася кардинально. За словами економіста, з України виїхало близько 8–8,2 мільйона людей (оцінки ООН — близько 7,2 млн).
«По непрямих методах можна оцінити нинішнє населення України приблизно у 29–30 мільйонів. Це разом із дітьми, пенсіонерами, непрацездатними», — зазначає він.
Головна проблема — не загальна кількість, а працездатне населення
До 2022 року працездатне населення оцінювалося приблизно у 18 мільйонів осіб. Зараз — близько 13 мільйонів. При цьому пенсіонерів — понад 10 мільйонів.
Фактично, за словами експерта, сьогодні в Україні на одного пенсіонера припадає менше одного офіційно працюючого.
«Легально єдиний соціальний внесок сплачують приблизно 9–9,5 мільйона осіб. Це на 13–13,5 мільйона працездатних. Решта — або тіньова економіка, або люди без офіційної зайнятості», — пояснює Пендзин.
За оцінками, близько 40% економіки перебуває в тіні.
Щоб повернути економіку хоча б до довоєнного рівня, Україні, за словами економіста, бракуватиме близько п’яти мільйонів працівників. Соціологія теж демонструє зменшення готовності до повернення. Якщо у 2022 році до 75% біженців заявляли про намір повернутися, то станом на 2025 рік приблизно половина не планує цього робити, ще 25% вагаються.
«Чим довше триває війна, тим менша частка людей готова повертатися. Люди інтегруються, вивчають мову, знаходять роботу», — зазначає експерт.
Хвиля трудових мігрантів до України
Окремий ризик — можлива хвиля міграції після відкриття кордонів у разі демобілізації.
«Питання в тому, де возз’єднаються родини — чоловіки повернуться до Європи чи жінки з дітьми повернуться в Україну? Це ще один потенційний міграційний фактор», — каже Пендзин.
За словами економіста, держава має лише два варіанти: стимулювати повернення власних громадян або відкривати країну для масової трудової міграції.
«Україні потрібно 450–500 тисяч трудових мігрантів щороку», — наголошує він.
Йдеться передусім про країни Південно-Східної Азії та Близького Сходу — регіони з нижчим рівнем доходів, ніж в Україні. Водночас експерт застерігає: масова трудова міграція несе ризики інтеграції, соціальної напруги та зміни культурного балансу.
«Проблема народжуваності — це не лише українська проблема, а й європейська. Але якщо кількість дітей у сім’ях мігрантів буде суттєво вищою, ніж у місцевих, постає питання збереження ідентичності», — каже він.
Чому люди не повертаються: справа не лише в зарплатах
Ключовий фактор — якість життя. Пендзин наводить показовий приклад структури витрат домогосподарств: в Україні сім’я витрачає до 50% доходу на харчі, ще близько 28% — на комунальні послуги. На подорожі та культурні події — менш як 1%.
У країнах ЄС на харчі йде 12–18%, натомість значна частка бюджету припадає на подорожі та дозвілля.
«Питання повернення — це не тільки зарплата. Це безпека, судова система, доступ до послуг, прозорість податків, робота правоохоронних органів», — підкреслює експерт.
Окремо він згадує фактор безпеки — як військової, так і внутрішньої: криміналізація, нелегальна зброя, довіра до судів.
Прогнози до 2050 року: сценарії майбутнього
Аналітики пророкують Україні стрімке падіння населення у найближчі десятиліття, якщо не змінити нинішніх демографічних трендів. За консервативними оцінками, без масштабних політичних та соціальних змін кількість населення може знизитися до 25 мільйонів до 2051 року.
Цей прогноз базується на низькій народжуваності, високій смертності та продовжуваному відтоку населення. За більш оптимістичними сценаріями, за умови реалізації національної стратегії демографічного розвитку, чисельність може утриматися на рівні 30–34 мільйони до середини століття.
Демографічна ситуація в Україні — це не лише статистика. Це показник життєздатності нації, її здатності відтворювати себе, розвиватися та зберігати свою ідентичність. Війна лише прискорила невтішні тенденції, але їх корені сягають глибоко в соціально-економічні проблеми. Рішення вимагатимуть не лише ресурсів, але й величезного суспільного та політичного консенсусу, щоб українці могли не лише вижити, а й процвітати в майбутніх десятиліттях.
Ба більше, за словами експертів, Україна опинилася в ситуації, коли демографія стала фактором національної безпеки. Без достатньої кількості працездатного населення неможливе ані економічне відновлення, ані стабільна пенсійна система, ані модернізація держави.
Питання стоїть жорстко: або країна створює умови, за яких українці захочуть повернутися, або вона буде змушена шукати робочу силу за кордоном — із усіма наслідками такого рішення. І час на ухвалення стратегічних рішень стрімко скорочується.
