Українська балістика: чи зможе Київ увійти до закритого “клубу ракетних держав”
25 Червня 21:05
РОЗБІР ВІД 
Створення власного потенціалу балістичних ракет стало одним із ключових стратегічних завдань для України. В умовах повномасштабної війни наявність далекобійної зброї є критичною необхідністю. Проте шлях до «української балістики» — це надскладний технологічний марафон. Чому цей клуб такий закритий, як Україні наздогнати лідерів і які можливості відкриваються завдяки міжнародній кооперації — у матеріалі «Комерсант Український».
Хто у «клубі» ракетних держав та чому він закритий?
«Клуб ракетних держав» – це неофіційна назва елітної групи країн, які володіють власними технологіями розробки та виробництва балістичних і крилатих ракет. Головним міжнародним «регулятором» у цій сфері є Режим контролю за ракетними технологіями (MTCR). Його учасники суворо обмежують експорт компонентів для ракет, здатних нести корисне навантаження понад 500 кг на відстань понад 300 км. Наразі організація об’єднує 35 держав, серед яких як країни Європи, так і Азії, Америки, Африки та Океанія. В цьому клубі також країна-агресор Росія.
Географія ракетних технологій ширша за офіційний список. Наприклад, Ізраїль формально не входить до MTCR, але в односторонньому порядку дотримується його правил. Водночас такі країни як Іран, Пакистан, Північна Корея і останні роки росія повністю ігнорують цей режим, розвиваючи власні ракетні програми поза будь-яким міжнародним контролем.
У світі лише близько десяти країн мають розвинені програми оперативно-тактичних балістичних ракет, каже Олег Катков, головний редактор військового порталу Defense Express. У Європі ситуація ще більш специфічна: окрім Франції, яка володіє міжконтинентальними системами для ядерного стримування, жодна держава не має власних комплексів такого класу.
«В класі оперативно-тактичних ракетних комплексів — таких, наприклад, як “Іскандер” чи північнокорейська KN-23 — у Європі абсолютно нічого немає. Просто не існує. Не лише Україну роззброювали і не лише у нас знищували ракетні програми», – каже Катков .
Як приклад вдалої довготривалої стратегії експерт наводить Туреччину, яка планомірно йшла до своєї мети з 1990-х років, спираючись на співпрацю з Китаєм та величезні кошти. Зараз Анкара має ОТРК «Бора» з дальністю до 500 км, розробляє комплекс «Тайфун» і вже демонструє макети міжконтинентальних ракет на 6000 км.
Україні ж доводиться наздоганяти цей поїзд в умовах війни, долаючи проблему втрати радянських компетенцій.
«Завжди треба пам’ятати про таку річ, як втрата компетенції, як би це страшно не звучало. Скільки років людині, яка у 1990-му прийшла працювати на завод у Дніпрі, що конструював ракети? Якщо тоді йому було 25, скільки йому зараз? І це людина, яка мала фактично нуль досвіду, тому що вже у 90-х цей завод почав виробляти щось на кшталт пральних гачків», – каже Катков
З огляду на втрачені компетенції та небезпеку розгортання заводів під постійними російськими обстрілами, швидко відновити повний цикл ракетобудування самотужки — завдання майже нездійсненне. Єдиним реалістичним шляхом для України стає глибока технологічна кооперація з партнерами.
Формула найкращої зброї у світі: чотири країни мають об’єднатися
В межах проєкту Brakestop Велика Британія у прискореному режимі розробляє для України нову далекобійну зброю, яка буде вдвічі дешевшою за ракети Storm Shadow і надійде на фронт протягом року. Про це пише Bloomberg. Головна стратегічна цінність цих боєприпасів — повна відсутність американських компонентів і даних (ITAR-free). Військовий історик та офіцер ЦАХАЛу в запасі Григорій Тамар у коментарі «Комерсант Український» підтвердив, єдиним способом забезпечення довготривалої безпеки є створення транснаціональних оборонних підприємств у Східній Європі. Експерт пропонує конкретну формулу кооперації, яка здатна похитнути монополію нинішніх лідерів зброярського ринку.
«Якщо об’єднати виробничі потужності Німеччини та Чехії, унікальний досвід українських фахівців у сфері механіки й ракетних технологій, а також ізраїльську мікроелектроніку — ми отримаємо найкращу зброю у світі, яка одразу проходитиме випробування на практиці. Оскільки глобальні конфлікти не припиняться завтра, такий альянс створить автономний центр сили в оборонній сфері, що стане реальною альтернативою як США, так і Китаю», – каже Тамар.
На переконання Григорія Тамара, нинішній уряд Ізраїлю поки що упускає це вікно можливостей через політичну кон’юнктуру, проте створення такої європейської оборонної осі є неминучим кроком для виживання регіону.
Що відомо про українські розробки і в чому головний дефіцит
У публічному просторі зараз найбільш відкритою є компанія Fire Point, за чиїми проєктами можна предметно оцінити український прогрес, каже головний редактора Defense Express. Це – відомі проєкти ФП-7 та ФП-9. Остання розробка має дальність 850-850 км та вагу бойової частини близько 800 кг. Ця ракета створюється для ураження стратегічних об’єктів углиб РФ, включно з Москвою. Її кодифікація планувалася на літо 2026 року.
Втім, найскладнішим етапом у створенні ФП-9 залишається двигун. Як зазначає Катков, усі інші компоненти ракети вже існують, але без двигуна вона нікуди не полетить. Тверде паливо — це серце ракети, від імпульсу та характеристик горіння якого залежать абсолютно всі показники виробу. І купити його на ринку майже неможливо.
«Питання продажу твердопаливного двигуна є, напевно, найбільш складним. Ніхто не хоче просто так продавати компоненти, які дозволяють створити таку зброю. Це питання навіть не грошей, це питання міжнародних відносин, дипломатії та партнерства між країнами», – вважає Олег Катков.
Оскільки у світі спостерігається глобальний дефіцит твердого палива, Fire Point створює нове власне виробництво у Данії. Лише коли воно запрацює, можна буде говорити про ліквідацію дефіциту двигунів для української балістики.
До того ж розгортання такого виробництва всередині України під час війни — це колосальний ризик.
«Виробництво твердого палива — це виробництво фактично вибухових речовин. Його розміщення безпосередньо в Україні може бути дуже ускладненим і небезпечним з точки зору того, що РФ прострілює всю територію України і може завдавати ударів по таких підприємствах», – зазначає Олег Катков.
Шлях до масового виробництва та ціна штучного стримування України
Кодифікація ракети — це лише юридичний дозвіл на те, що Міністерство оборони може купувати виріб, оскільки його характеристики доведені на полігоні. Але далі діє стандартна військова процедура. Від випробувань одиниць в реальних бойових умовах до замовлення невеликої партії зброї для безпосередньої перевірки.
“Як тільки ракета доведе свою ефективність, починається повномасштабне серійне замовлення. Різниця між цими подіями вимірюється у місяцях. Коли кажуть про тижні — це неможливо. Це – короткі строки навіть для сфери дронів», – резюмує Катков.
Водночас аналізуючи тривалу стриманість Заходу щодо постачання зброї через острах «ескалації», Григорій Тамар дає жорстку оцінку колишнім політичним ваганням.
«Якби сучасне технологічне озброєння — танки, авіацію F-16 та далекобійні ракети — надали Україні у повному обсязі три-чотири роки тому, російська кадрова армія вже була б розгромлена», — каже Тамар.
Наразі, за словами експерта, ситуація кардинально інша. Спроби будь-якої країни — чи то США, чи європейських держав — диктувати Україні обмеження на радіус ударів по території Росії втратили військову доцільність та ігноруються логікою бойових дій.
Отже, Україна впевнено долає технологічний марафон і має всі шанси увійти до закритого клубу ракетних держав. Успішні випробування ОТРК ФП-7, чітка стратегія розробки потужного ФП-9 та вирішення критичних питань, таких як виробництво двигунів, свідчать про системний прогрес. Незважаючи на втрату радянських компетенцій та складні умови війни, гнучкість, інноваційний підхід і технологічна кооперація дозволяють Києву створювати незалежний і ефективний ешелон стратегічного стримування, що підтверджується і візуальним підсумком успішного вступу до клубу.
