Корупція здригнулась: буде нова стратегія
КОЛОНКА
В Україні готують нову Антикорупційну стратегію — до 2030 року.
Сам по собі такий документ потрібний. Але починати треба не з презентації нових цілей, а з чесного питання: що дала попередня стратегія на 2021–2025 роки?
Бо вона ж у нас була. До неї була державна програма. Були відповідальні органи, строки, показники, моніторинг.
І тепер держава знову пропонує суспільству великий документ на кілька років уперед.
Добре. Але спочатку варто подивитися назад.
Попередню Антикорупційну стратегію ухвалили із запізненням — уже у 2022 році, хоча формально вона охоплювала період з 2021-го. Державна антикорупційна програма на її виконання з’явилася ще пізніше — у 2023 році.
Тобто значну частину часу ми витратили навіть не на результат, а на запуск системи.
Тепер цифри.
За даними офіційного моніторингу виконання Державної антикорупційної програми, із 998 заходів виконано 550. Ще 217 — частково. Не виконано — 231.
Разом повністю або частково виконано 767 заходів, тобто 76,9%.
На перший погляд, непогано.
Але коли прибрати зручну формулу “повністю або частково”, картина стає менш оптимістичною. Повністю виконано трохи більше половини. Майже чверть заходів взагалі залишилися невиконаними.
І це вже не технічна деталь. Це питання відповідальності.
Бо “частково виконано” для звіту може звучати пристойно. А для людини, яка стикається з корупцією в суді, на митниці, в податковій, у закупівлях чи при контакті з правоохоронцями, це не означає майже нічого.
Тут і є головний розрив.
Стратегія живе своїм життям. Корупція — своїм.
На папері можна написати правильні речі. Але життя вимірюється не кількістю пунктів у програмі, а тим, чи стало менше страху, залежності й “вирішення питань” через потрібних людей.
Подивімося не на враження, а на результат.
У 2021 році Україна мала 32 бали зі 100 в Індексі сприйняття корупції Transparency International. У 2025 році — 36 балів.
Так, це рух уперед. Але чотири бали за п’ять років — не прорив. Тим більше, що у 2023 році Україна вже мала ті самі 36 балів, у 2024-му опустилася до 35, а у 2025-му знову повернулася до 36.
Це більше схоже не на різкий перелом, а на повільне коливання біля тієї самої проблемної межі.
Є й інша цифра — ближча до відчуттів людей. За даними Gallup, у 2025 році 85% українців вважали, що корупція широко поширена у владі.
Не “десь там”. Не “в окремих випадках”. А як масове явище.
Після цього важко переконувати суспільство, що проблема лише в тому, що нам не вистачає ще одного стратегічного документа.
За час дії попередньої стратегії країна побачила справу голови Верховного Суду з підозрою у хабарі 2,7 млн доларів. Побачила скандали в оборонних закупівлях. Побачила операцію “Мідас” — за версією НАБУ і САП, історію про високорівневу злочинну організацію у сфері енергетики, зокрема навколо “Енергоатома”.
Кожна справа, безумовно, має пройти суд. Це принципово.
Але політичний і суспільний висновок уже очевидний: проблема не в тому, що Україна не вміє писати антикорупційні стратегії. Вміє. Іноді навіть дуже добре.
Проблема в іншому.
У нас занадто легко не виконати попередні обіцянки — і одразу перейти до написання нових.
Окремо показовою стала історія із законопроєктом №12414, який після ухвалення став Законом №4555-IX.
Саме він у липні 2025 року викликав різку реакцію, бо був сприйнятий як удар по автономії НАБУ і САП. Після протестів і критики міжнародних партнерів ситуацію довелося фактично відкочувати назад.
І тут важливе питання навіть не тільки в самому НАБУ чи САП.
Історія із цим законом показала головне: стратегія не стримує політичні рішення, якщо вони ухвалюються поза її логікою.
Це не виглядало ні як результат чесного аудиту антикорупційної системи, ні як наслідок широкого професійного обговорення. Навпаки — суспільство побачило спробу швидко змінити баланс повноважень навколо ключових антикорупційних органів уже після того, як держава роками декларувала їхню незалежність як частину антикорупційної політики.
Ось у цьому і є абсурд.
Однією рукою держава пише антикорупційну стратегію. Іншою — ухвалює рішення, яке б’є по антикорупційних інституціях.
А коли суспільство виходить на протести, коли реагують міжнародні партнери, коли стає очевидно, що це загрожує довірі до України, тоді все швидко виправляють.
Але тоді для чого стратегія?
Якщо ключові рішення в антикорупційній сфері можна ухвалювати поза її логікою, всупереч її духу і без серйозного пояснення суспільству, вона перетворюється на красиву декорацію.
Документ — про посилення інституцій.
Політична практика — про спробу взяти їх під контроль.
Перед новою Антикорупційною стратегією до 2030 року суспільство має право вимагати чесного аудиту старої.
Не загального звіту в стилі “робота триває”.
А конкретної відповіді: що виконано, що провалено, чому це сталося, які проблеми просто перекочували в новий документ і чи поніс хтось відповідальність за невиконання.
Без цього нова стратегія ризикує стати не інструментом боротьби з корупцією, а способом красиво закрити старі невдачі.
Антикорупційна політика не повинна бути літературним жанром.
Вона має відповідати на просте питання: після всіх стратегій, програм і моніторингів корупціонеру стало страшніше, а громадянину і бізнесу — безпечніше?
Поки що чесна відповідь неприємна: документів стало більше, результатів -ні.
Саме з цього й треба починати розмову про нову стратегію до 2030 року.
